Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

вирішує проблему харчування. Кожен прийом їжі — ​це тільки непевний захист від неминучості наступного прийому. Саме по собі харчування не вирішує проблеми харчування, а тільки відтягує ту мить, коли це питання доведеться ставити руба. Отже, найстрашніша небезпека — ​це переїдання. Коли він переїдав, то більше хотілося поїсти знову, і щоб насититися, потрібно було дедалі більше їжі. Уважно й невпинно відстежуючи власні реакції, Квінн зумів поступово обернути цей процес. Його план був такий: їсти якомога менше й у такий спосіб тамувати голод. У найкращому зі світів, можливо, він дійшов би й до абсолютного нуля, але за нинішніх обставин краще уникати надмірних амбіцій. Абсолютний піст — ​досконалий недосяжний ідеал, до якого все одно треба прямувати. Не можна йому померти від голоду, він нагадував собі про це щодня — ​треба просто розчистити голову, аби думати про те, що справді важливо. За нинішніх обставин це значило передовсім думати про справу. На щастя, це сприяло вирішенню іншої великої проблеми: розтягнути триста доларів на чимдовше. Годі й казати, що за той відтинок часу Квінн помітно схуд.

Друга проблема — ​це сон. Він не міг чувати весь час, хоча саме цього вимагала ситуація. Тут теж довелося йти на певні поступки. Як і з їжею, Квінн підозрював, що може задовольнитися й меншим, ніж зазвичай. Він звик спати по шість-вісім годин, але натомість обмежувався трьома-чотирма.

Перевчитися було складно, а ще складніше — ​розподілити ці години в добі так, щоб забезпечити максимальну пильність. Три-чотири години підряд спати він, звичайно, не міг, ризик завеликий. Теоретично, найефективніше було б спати по 30 секуд щоп’ять-шість хвилин. Це звело б імовірність щось проґавити майже до нуля. Але ж він розумів, що це фізично неможливо. А з іншого боку, він взяв цю неможливість за таку собі модель і спробував себе привчити куняти, чимчастіше чергуючи сон і чування. Це була тривала боротьба, що вимагала дисципліни й концентрації, адже що довше тривав експеримент, то більше він стомлювався. Почав він із циклів по 45 хвилин, а потім поступово звів їх до 30. Під кінець йому доволі успішно вдавалося дрімати по 15 хвилин. Стала у пригоді церква неподалік — ​дзвони калатали щочверть години: один удар на чверть, два на пів години, три на три чверті, чотири на годину, а тоді стільки ударів, скільки годин пробило. Квінн жив у ритмі того годинника і з часом ледве міг його відрізнити від власного пульсу. Ритм починався опівночі: він заплющував очі й засинав, перш ніж годинник бив дванадцяту. За п’ятнадцять хвилин прокидався, о пів на першу засинав, за чверть перша прокидався знову. О 3:30 ішов по їжу, повертався перед четвертою, знову засинав. Снів тоді майже не снилося, а коли і снилися, то дивні: короткі візії речей навколо, його рук, черевиків, цегляної стіни поруч. І не було такої миті, коли він не був смертельно втомлений.

Третя проблема — ​це прихисток, але її розв’язати легше, ніж інші дві. На щастя, погода стояла тепла, пізня весна перетекла у літо, майже не дощило. Час від часу накочувалася злива, раз чи два була навіть гроза з громом і блискавками, але, в цілому, велося незле, Квінн не стомлювався дякувати долі. У кутку завулка стояв великий металевий контейнер для сміття, і щоразу, як уночі періщив дощ, Квінн ховався туди. Всередині запах був нестерпний, він не вивітрювався з одягу тижнями, але Квінн вирішив, що краще так, ніж вимокнути: не хотів застудитися й захворіти. На щастя, кришка погнулася й нетісно прилягала до контейнера. В куточку утворилася щілина сантиметрів на десять-п’ятнадцять, такий собі вентиляційний отвір — ​Квінн висовував носа у ніч і так дихав. Він виявив, що стояти на колінах у смітті, прихилившись до стіни контейнера, не так уже й незручно.

Ясними ночами він спав під контейнером, опустивши голову так, щоб побачити вхідні двері будинку Стіллманів, щойно розплющить очі. Що ж до випорожнення сечового міхура, то це він зазвичай робив у дальньому кутку завулка, за контейнером, повернувшись спиною до вулиці. Кишківник — ​це інша справа: для цього він залазив у контейнер, щоб забезпечити собі приватний простір. Навколо контейнера завжди валялися сміттєві пакети, тож Квіннові зазвичай вдавалося знайти відносно чисту газету, щоб підтертися, хоча якось довелося використати сторінку з червоного записника. Що ж до миття й гоління, то без цих двох звичок довелося обійтися.

Лишається загадкою, як йому вдалося не виказати себе. Але, схоже, ніхто його не помітив, ніхто не доніс. Він швидко вивчив розклад сміттярів і тікав із завулка перед їхнім приходом. Те ж — ​із комендантом будівлі, який щовечора виносив сміття до контейнера. Як не дивно, ніхто Квінна не помітив. Він мовби злився з міськими стінами.

Підтримання порядку й матеріального життя забирало частину дня, але здебільшого час у Квінна був. Він не хотів, щоб його помітили, й тому послідовно уникав інших. Він не міг ні на кого дивитися, ні з ким розмовляти, ні про кого думати. Квінн завжди знав, що любить лишатися на самоті. Останні п’ять років, власне кажучи, він активно прагнув самоти. Але істинну природу самотності він зрозумів допіру зараз, коли зажив у завулку. Він більше ні на кого не міг покладатися, тільки на себе. І з усього, що відкрив для себе протягом проведених у завулку днів, не сумнівався тільки в одному: він скочується донизу. А ось чого не розумів: раз скочується донизу, то як себе підхопити? Чи можна водночас бути і на вершині, і на дні? У голову не вкладалося.

Він багато годин вдивлявся у небо. Зі спостережної точки в кутку завулка, між контейнером і стіною, нічого більше особливо й не було видно, і з плином днів він навчився насолоджуватися горішнім світом. Він бачив, що небо ніколи не стоїть на місці. Навіть у безхмарні дні, коли його звідусіль, здавалося, оповивала блакить, відбувалися маленькі зсуви, поступові зміни, небо то густішало, то прозорішало, ним пролітали несподівані білі плями — ​літаки, птахи, папірці. Ускладнювали картину і хмари: Квінн спостерігав за ними багато вечорів, намагаючись вивчити їхні шляхи і зрозуміти, чи може він передбачити, що буде далі. Тепер він розпізнавав перисті хмари, купчасті, шаруваті й шарувато-дощові у всіх їхніх нескінченних комбінаціях — ​він дивився на них усіх по черзі і бачив, як небо міняється під їхнім впливом. А ще хмари змушували замислитися про колір, і палітра їхня широка — ​від чорного до білого з нескінченною кількістю відтінків сірого посередині. І всіх їх треба дослідити, виміряти й розшифрувати. А крім того, коли о певній порі дня сонце взаємодіяло із хмарами, поставали пастельні відтінки. Тут спектр змінних колосальний: результат залежав від температури різних атмосферних рівнів, типу хмар у небі й положення сонця у той конкретний момент. Це й породжувало червоні й рожеві барви, які так подобалися Квіннові, багрянець і пурпур, помаранчевий і лавандовий, золото і ніжний персиковий. Жоден колір не затримувався надовго. Кольори розсіювалися, змішувалися з іншими, вицвітали чи блякли, надходила ніч. Зміни майже завжди пришвидшував вітер. Квінн, що сидів у завулку, його майже ніколи не відчував, але міг оцінити його силу і природу повітря, яке той несе, за впливом на хмари.