Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Богдан мешкав у престижному районі, який у народі називали Пісками.

Здається, тут раніше було узбережжя, або… Колись для вирівнювання рельєфу використали саме пісок, Мирослав усіх тонкощів не пам'ятав. І якщо чесно, плював він на такі дрібниці саме сьогодні. Вони з Богданом не перекинулися і десятьма словами, поки їхали вечірніми вулицями. Збудження потроху спадало, Мирослав знову обзавівся здатністю думати і відразу ж засумнівався у потребі ускладнювати і без того складне життя…

Настирливий внутрішній голос пищав йому у вухо, що це страшенно ризикована справа.

Мирослав тримав рота на замку. Він розумів, що якщо зараз відмовить Богдану, то шкодуватиме про це не один тиждень. І зрештою, йому шалено хотілося дізнатися, що саме планував зробити з ним мер, як далеко зайти, чи виженуть його з ліжка, та й взагалі, чи пустять у ліжко – трахнути його можна і за порогом.

– Посидь, я швидко відчиню ворота, – зупинив Богдан авто біля будинку на розі.

Мирослав якийсь час сидів абсолютно нерухомо, щоб його не дай боже ніхто не побачив у машині Богдана. Потім страх трохи зменшився і він озирнувся. Заради Бога, у сусідів навіть світло у вікнах не горіло, всі вже давно полягали відпочивати, а у Мирослава серце, здавалося, вистрибне з грудей від хвилювання.

Богдан заїхав на подвір'я і велів виходити.

– Давай, – він завів Мирослава у будинок, увімкнув світло і тоді повернувся. – Вип’єш? Для хоробрості…

– Ні, не треба, – знітився Мирослав.

Дивна річ, але такі-от добрі кепкування Богдана його заспокоювали. Він згадував, що планував віддатися тій же людині, яка безсоромно заводила його всі ці тижні на роботі.

– А я вип'ю, – ширше посміхнувся Богдан.

– Хвилюєтеся, значить?

– Гадаю, нам пора перейти на ти.

– Точно, – погодився Мирослав. – Хвилюєшся?

Він поставив черевики біля стіни, а куртку повісив на гачок, поряд із модним одягом Богдана.

– Ні, але… не знаю. Не бери в голову…

– Розкажи, – зробив до нього крок Мирослав.

Ніяковість пробігла по його плечах.

Це завжди відбувалося, коли Мирослав залишався наодинці з людиною, яка йому подобалася, ще й ініціативу проявляла. Хоча випадкові знайомі, дрочка по дружбі чи веб-кам в жодне порівняння не йшли. Мирослав затримав дихання в очікування відповіді.

– Та нічого особливого… Просто, коли я виграв вибори, то пообіцяв, що не зроблю нічого… ось такого якраз, – він вказав на Мирослава рукою. – Не бери в голову, ти тут ні до чого…

– Правда?

Ще трохи скоротивши між ними відстань, Мирослав обережно проникнув під пальто Богдана і поклав руки йому на стегна. Пройшовся ними по ременю його штанів, по складкам на сорочці, відчуваючи теплоту тіла. Мирослав ледве не благав своїми пальцями, щоб Богдан скоріше скинув із себе непотрібні ганчірки…

– Я хотів би думати, що справа саме в мені, – Мирослав поглянув на Богдана.

– Можливо, так і є.

Він знову провокував Богдана, але не сподівався, що той схопить його за передпліччя, смикне на себе і майже впечатає у стіну, накривши своїм тілом. Наступні п'ять хвилин пролетіли непомітно.

Мирослав відчув, як його губ торкнулися чужі, руки Богдана пройшлися по спині, зім'яли сідниці, притиснули до себе, змусивши застогнати від того, наскільки вони були однаково збуджені.

Язик Богдана творив з ним неймовірні речі, змушував відверто підставлятися, просити більшого, намагатися охопити все й одразу. Обмацавши Мирослава, Богдан узяв його за щоки, цілуючи глибше,  приємніше, відпускаючи пристрасть на волю і звільняючи голову від зайвих думок. Мирослав тільки одного не міг зрозуміти: чому вони досі не роздяглися?! Його член вже стояв, потребуючи ласки, а шкіра майже свербіла від бажання, щоб його торкнулися руки Богдана. Він перетворив прелюдію на мистецтво і грав її як по нотах. Затиснувши Мирослава біля стіні, Богдан погладив його по руках, фіксуючи зап'ястя долонею, і торкнувся джинсів між ногами.

Богдан опустився до шиї і Мирослав остаточно поплив.

Вологі теплі губи пройшлися лінією підборіддя і всмоктали м'яку шкіру нижче, залишивши на згадку засос. Потім Богдан проклав доріжку поцілунків до його вуха і викликав у Мирослава протяжний стогін, обласкавши вологим язиком дуже чутливу мочку.

– Я хочу, щоб ти кричав, – прошепотів Богдан на вухо.