Читати книгу - "Повернення короля"

була коротка кольчуга зі сталевих кілець, які, проте, були чорні, як гагат; і шолом із високим гребенем та з маленькими воронячими крилами обабіч, а всередині кола на передній його частині виблискувала срібна зірка. На кольчугу було накинуто коротку чорну мантію, на якій спереду сріблом було вишито символ Дерева. Старе гобітове вбрання склали і кудись забрали, та йому дозволили залишити сірий лорієнський плащ, хоча його й не можна було вдягати, доки Піпін був на службі. Тепер він і справді мав вигляд Ерніл і Феріаннат – Принца Півмірків, як його називали люди (тільки гобіт про це не знав): але йому було якось незатишно. У цій пітьмі Піпін уже почав занепадати духом.

День був темний і похмурий. Зранку не зійшло сонце, а потім аж до вечора грізна темрява лише густішала, тож усі серця в Місті відчували її гніт. Високо вгорі з Чорної Землі повільно повзла на Захід велетенська хмара і, линучи за вітром війни, пожирала рештки світла. Унизу повітря було важке та нерухоме, мовби ціла долина Андуїну очікувала наступу нищівної бурі.

* * *

Приблизно об одинадцятій годині, звільнившись на часину від служби, Піпін вийшов на вулицю і подався шукати собі їжі та питва, щоби звеселити понуре серце і полегшити тягар чекання. При спільному столі він знову зустрів Береґонда, який щойно повернувся з вилазки через Пеленнорські поля до Веж Дозорців на Насипній Дорозі. Разом вони прогулялися до стін, бо гобіт почувався в цьому Місті бранцем і задихався навіть у гінкій Цитаделі. Тож Піпін і ґондорець сіли пліч-о-пліч на амбразурі, що виходила на схід, де вони їли та бесідували напередодні.

О тій порі саме мало б сідати сонце, проте неозора пелена простягалась уже далеко-далеко на захід, і, лише поринаючи в Море, денне світило спромоглося послати короткий прощальний полиск перед ніччю. І саме тоді його побачив Фродо, який був біля Роздоріжжя і торкнувся голови поваленої фігури короля. Проте до Пеленнорських полів у тіні Міндоллуїну той полиск не долинув – вони залишилися коричневими та жахливими.

Піпінові вже почало здаватися, наче минули роки, відколи він сидів тут попереднього разу, в той призабутий час, коли ще був гобітом – безжурним мандрівником, котрого мало обходили небезпеки, які він долав. Тепер він був тільки одним із незначних солдатів у місті, що готувалося до страхітливої атаки, вдягнутий, як і всі воїни величної, проте похмурої Вартової Вежі.

В інший час і в іншому місці Піпіна, можливо, тішив би його новий одяг, але гобіт уже збагнув, що став частиною того, що язик не повертався назвати грою: він і справді був вірним слугою похмурого господаря, котрому загрожувала страшна небезпека. Кольчуга обтяжувала гобіта, шолом стискав йому голову. Плащ він поклав під себе й сів на нього. Потім відвів стомлений погляд од темних полів унизу, позіхнув і зітхнув.

– Цей день зморив тебе, так? – запитав Береґонд.

– Так, – відказав Піпін, – дуже: я стомився ледарювати і чекати. Я клацав підборами біля дверей покою свого пана не одну повільну годину, доки він сперечався з Ґандальфом, із Принцом і з рештою поважних осіб. А я, пане Береґонде, не звик голодним чекати на інших, тих, котрі сидять собі та їдять. Це – вкрай тяжке випробування для гобіта. Ти, певна річ, скажеш, що мені слід бути вдячним і за таку честь. Однак яка з тої честі користь? Утім, яка користь навіть із їжі та з напоїв, коли на нас насувається ця тінь? Що це все означає? Вже й повітря здається густим і коричневим! І часто у вас тут така пітьма, коли вітер дме зі сходу?

– Ні, – сказав Береґонд, – це не вибрики погоди нашого світу, це – творіння Його злоби, роздмуханий дим із Гори Вогню, який він жене понад землею, щоб очорнити серця та наміри. І це відбувається насправді. Я дуже хотів би, щоби повернувся Володар Фарамир. Він би не злякався. Але тепер хтозна, чи повернеться він узагалі з протилежного берега Ріки, з Темряви?

– Так, – погодився Піпін, – Ґандальфа теж це хвилює. Він, здається, був розчарований, коли не застав Фарамира тут. А куди подався сам Ґандальф? Він полишив Володареву нараду ще перед обідом, і то не в доброму гуморі. Мабуть, передчуває якісь погані вісті.

* * *

Раптом розмова урвалась: обоє співрозмовників замовкли і завмерли, тільки слухали. Піпін припав до землі, затиснувши вуха руками, а Береґонд, який, розповідаючи про Фарамира, саме визирнув крізь амбразуру, так і не зрушив із місця – закляк, витріщивши здивовано очі. Піпін упізнав моторошний крик, який він уже чув колись давно в ширській Мокві, проте нині той крик був сильніший, аніж тоді: в ньому було більше ненависті, яка пронизувала серце отруйним відчаєм.

Нарешті Береґонд ледве спромігся на слово:

– Вони вже тут! Наберися мужності й поглянь! Там, унизу, з’явилися потвори.

Піпін спроквола видряпався на те місце, де він до того сидів, і визирнув за стіну. Під ними стелився тьмяний Пеленнор, що губився в темряві при майже невидимій лінії Великої Ріки. І у пітьмі передчасної ночі гобіт розгледів, як понад полями на середній висоті прудко кружляють, неначе тіні, п’ять птахоподібних силуетів: огидні, як стерв’ятники, більші за орлів, жорстокі, як смерть. Вони то підлітали зовсім близько до стін, майже на відстань пострілу з лука, то, роблячи кола, відлітали геть.

– Чорні Вершники! – пробурмотів Піпін. – Чорні Вершники в повітрі! Поглянь, Береґонде! – скрикнув він. – Вони щось шукають, чи не так? Дивися, як вони кружляють і падають униз, далеко-далеко вниз – онде до того місця! Ти бачиш, там щось наче рухається по землі? Маленькі темні фігурки. Так, то люди на конях – четверо чи п’ятеро. Ой! Я цього не витримаю! Ґандальфе! Ґандальфе, порятуй нас!

Ось ще один протяжний вереск розлігся в повітрі й стих, а гобіт упав зі стіни до Береґонда, дихаючи, як загнана тварина. Крізь той моторошний крик ледве чутно, ніби дуже здаля, долинув, здіймаючись із пониззя, поклик сурми й урвався на довгій високій ноті.

– Фарамир! Володар Фарамир! Це його клич! – скрикнув Береґонд. – О, хоробре серце! Та чи добереться він до Брами, якщо ці бридкі пекельні яструби мають зброю, а не лише наганяють страх? Але ж глянь! Вони тримаються. Вони домчать до Брами. Ні! Коні сахнулися. Глянь! Люди впали, біжать на своїх двох. Ні, один іще верхи, та він повертається до інших. Це Капітан: він згуртує і тварин, і людей. Ой! Одна потвора кинулася до нього.