Читати книгу - "Магія без пам'яті , Мiла Морес"

- Лаурі, - чую приглушений голос, - Лаурі… Лаурі, ти мене чуєш?

Звела очі на викладача. Відчуваю, що моє обличчя похмуре. Захотілося розгладити складку між бровами. Я потяглася рукою до чола.

- Все в порядку? Голова болить? Що трапилося? – цього разу губи викладача ворушаться, а щойно були зімкнуті, але я все одно чула його голос.

- Так, все добре. Це ви зараз зі мною подумки говорили?

- Так, Лаурі, але вголос цього не варто вимовляти. Зараз над нами купол, але надалі його не буде. Усі завдання ти отримуватимеш саме так, якщо ти не проти. Іноді я зв'язуватимуся з тобою на відстані, так що не лякайся, якщо почуєш мій голос, коли будеш вдома. Твої відповіді я не почую, тож тобі доведеться мені телефонувати, якщо буде потреба. Мій номер телефону маєш?

Я задумалася. Візитки, мабуть, зможу знайти. Я чомусь їх зберігала у шафі, хоч і давно не тримала в руках. Для надійності варто попросити нову, інакше ризикую потрапити в безглузду ситуацію, виявивши, що не можу зателефонувати тому, на кого працюю.

Моє мовчання було трактовано вірно, так що куратор простяг мені картку, яка з'явилася в його руці.

- Можеш писати мені в месенджер. Якщо щось термінове, одразу набирай перший номер.

- Зрозуміла, містере Нотрил.

Я почала губитися, коли він говорить у думках, а коли вголос. Мабуть, так швидко звикла. Він промацує мої відчуття, чергуючи уявне мовлення з озвучуваним.

- Ось мій блокнот. Це дублікат. Він завжди повинен бути при тобі, - прокашлявся. - Лаурі, ти ж не проти, якщо я звертатимуся на «ти»?

- Так, містере Нотрил, так буде комфортніше.

- Дякую, - повернувся очима до блокнота, - тут відзначені мої заняття, зустрічі поза академією. Твоє завдання нагадувати мені про ті, які в другій половині дня. Якщо у мене запланована зустріч на чотири години, ти дзвониш мені за годину до цього і нагадуєш. Добре? - Киваю, записую на свій пошарпаний листок вказівки. - Ось, візьми цей блокнот. Він особисто для твоїх записів.

- Дякую, - гарний такий, з квіточками та ажурною закладкою. Я мимоволі посміхнулася, але помітивши пильний погляд карих очей, стиснула губи, повернувши собі серйозний вигляд.

- Мій щоденник магічний, тому все, що ти напишеш у дублікаті, відобразиться в оригіналі. Все, що ти покладеш у цей записник, з'явиться в мене. Тому якщо я вношу правки до розкладу, ти їх побачиш у той самий момент. Я проситиму тебе записувати зустрічі, якщо у мене не буде можливості зробити це самому. З щоденником все ясно? - ой, скільки разів він сказав "ти" і "тебе", я прямо порахувала, так незвичайно все звучало.

- Так, містере Нотрил.

- У тебе є запитання?

- Так, - роблю паузу, набираю повітря у легені. Готуюся поставити запитання з цікавості. - Наскільки у вас гострий слух?

Він подивився на мене здивовано. А я не просто так цікавлюся. Про всяк випадок хочу знати, з якої відстані він може слухати розмови.

- Я більше можу похвалитися зором, - відповідь ухильна.

- А навіщо вам окуляри? – не змогла стримати посмішки.

- Це не зовсім звичайні окуляри, – він робить паузу після кожного слова. Напевно, думає, чи варто відповідати щиро.

- Так? Через них ви бачите всіх голими? - Злетіло з язика, захотілося ляснути себе по губах, але я лише прикрила пальцями рот і очима вибачилася.

- Якщо захочу, то так, - тепер він усміхнувся. Вийшло якось диявольськи. У мене по шкірі пробігли мурашки.

Здається, здогад про те, що він – збоченець, може підтвердитися...

Не зводячи з мене очей, він опустив свої окуляри на перенісся. Я несвідомо прикрилася руками, наче правда сиджу перед ним гола.

Усміхається. Задоволений собою. А моє обличчя вже заливає фарба.

- Сподіваюся, ви пожартували, містере Нотрил.

- Не хочу бути тим, хто зруйнує твої сподівання, Лаурі.

І що це могло б означати?

- Я можу йти? – питаю нерішуче.

- Так, Лаурі.

Я почала підводитися, але знову різко сіла на стілець. Куратор підняв одну брову, дивлячись на мене крізь окуляри в чорній оправі.

А що я?

Я нічого.

Мені страшно тепер підвестися. Раптом він оцінюватиме моє голе тіло… Чисто теоретично, він уже міг це зробити, якщо окуляри справді мають таку властивість. Але зараз вийти з кабінету, думаючи, що мені слідом дивиться цей гарний чоловік… і бачить мене голу… Так, страшно.

- Ще запитання?

- Ні, - продовжую сидіти, він запитує очима, - я чекаю, коли ви знімете окуляри.

Він усміхнувся, потер підборіддя і пересунув окуляри на чоло, не торкаючись до них. Я піднялася і кулею вискочила з аудиторії. Ледве не влетіла в Роксі або Рокса, сама поки не знаю, як його називати.

- Довго ти щось там. Багато завдань дав тобі наш Ноті?

- Ноті? Це хто таке прізвисько вигадав? Не набагато коротше, ніж повне прізвище, так що в ньому немає сенсу.