Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

-Ну, тоді інших ідей нема, приходьте завтра, - розвів Стьопа руками й всі засміялися.

-Але… хай, пес з тобою, візьмеш свій телефон, - подобріла Ляна, - тільки дивіться - нікому ні чичирк про нашу шпікуляцію. - підморгнула вона друзям.

-Та, може, ліпше вже всі наші телефони, - почав віднікуватися Степан, - чому тільки мій?

-Так-та, реквізуємо або… як ти ще казав? Ага! Візьмемо без дозволу телефони для цілого табору! - саркастично погодився Андрій.

-А чом би й ні? Роздамо дітям, вони нас конфітурами закидають, плескати будуть.

-По голові собі поплескай! - зареготала Ляна. - Ні, ну, бігме, я думала, Степане Дмитровичу, ви крапульку мудріші, як маєтеся на перший погляд, а, виявляється, у вашої вельможності там… - вона постукала по маківці, - крілики ся парують. Це ж нас ви-ка-же! - процитувала дівчина по складах.

-Ой, не треба тут ля-ля! - обурився Стьопа. - Я тобі в генератора ідей не наймався!

-Ти і в блазня не наймався… - продовжувала насміхатися Ляна, але раптом амулет нестерпно запік у руку і вона стрепенулася.

-Краще бути блазнем, а ніж плохоумною мамзелькою, - склавши руки на грудях, набурмосився Стьопа.

-Степанцю, та про блазня я просто так підкинула… - несподівано обізвалася Роксоляна. Вона сама не розуміла, чому їй так захотілося покепкувати з друга. В цей момент вона почувалася так само неприємно, як Степан з Андрієм, коли мимоволі образили її під час сніданку. - А от з плохоумною мамзелькою - це ти вже загнув!

Степан глянув на неї і розтягнув рот від вуха до вуха - це був добрий знак.

-Ну, якщо ти вже так благаєш тебе простити, - прорік він, - то…

-Хто? Я? Благаю!? Ну, знаєш… - пирхнула Ляна.

-Так, на тім розійдемося! - крикнула крізь сміх Таня. - Шлюз! Амба! Бо з такими темпами і до кінця табору недовго дочекати - а тоді нам вже телефони без тої цілої спецоперації повернуть…

-Точно! - додав Андрій. - Тому йдемо і розвідаємо, куди наші телефони відтарабанили.

Друзі довго думали, в кого спитати, де тепер сховані їхні гаджети. Вони були впевнені, що їх в себе тримає пан Семен, але діти не знали, в якому будиночку він живе. Думали-гадали, мотолошили голову, мотолошили…

-Діточки, а ви чом тут самі сидите? Скоро вже обід. До слова, ти чого на гуртку юних натуралістів не була, га? Роксоляна, правильно? А друзі тебе Ляна кличуть… - ніби тамада на весіллі, торохкотіла солодким голоском пані Анна, вожата, яку Ляна вряди-годи здибала на вулиці або в їдальні.

Компанійка повипучувала очі і здивовано слухала, як енергійна пані Анна сплітала якість несотворені речі, і раптом Ляні в голову стрілила одна ЧУДОВЕЗНА мислЯ…

-Та ми тут собі так сидимо, дулі горобцям показуємо, - кокетливо засміялася вона, аж нагадала цим сміхом Інну, тому алярмово змінилася на лиці. - Ааа… Ви як ся маєте? - і Ляна багатозначно глянула на друзів, мовляв: ,,Ну? Ви чого сидите, таги би води в рот понабирали? А розмову підтримувати хто буде - Льонька Корбут?!’’

Пані Анна запишнилася і з величезним задоволенням відказала, ніби лишень і чекала, щоб хтось її про це запитав:

-Дякую, добре ся маю, - підморгнула вона, - трішки працюю, трішки танцюю… А вам як, сподобалася наша подорож на Дністер?

Ляна згадала, що це саме пані Анна тоді розповідала їм оті цікаві байки та легенди про ріку. Вона вже хотіла було розпочати оповідь, як сильно їм там сподобалося (звичайно, пропустивши те, що дівчата ледве не зчинили баталію з тими файфурами, а ще, як за ,,несуворе покарання’’ вони тепер з пана Семена готові три шкіри здерти…), але її випередили Андрій зі Степаном. Вони мовби допетрали Лянин задум.

Так хлопці розказували, так переповідали, що ні словами передати, ні пером описати. Пані Анна вже охоче з ними базікала про все на білому світі, аж доки друзі не спитали… ем… між іншим, звичайно:

-Без телефонів нема ні на що ради! - смутно почала Ляна. - Я вже й забула, як мій виглядає…

-І в мене така сама біда, - продовжила Таня, - складається враження, ніби ми ніколи ними й не користувалися… А їх в себе, певно, пан Семен тримає - він же збирав?

-Ага, береже, як око в голові, - кивнула вожата.

-А де? В будиночку? - поцікавилася Ляна.

-Тільки так, - всміхнулася пані Анна.

-А ви з ним живете в одному будиночку? - вставив Андрій.

-Та де, що ви! - зашарілася дівчина (на вигляд їй було не більше двадцяти). - Пан Семен живе он у тому, - показала вона на темно-коричневу дерев’яну хатку, фарба якої мінилася на сонці. - А я трохи далі…

Але Ляні було вже не цікаво, в якому ,,трохи далі’’ живе пані Анна.

-Ясненько, - стрепенулася вона, перебивши вожату, - в пана Семена там, мабуть, сейф спеціальний є?

-Ну, не зооовсім, - протягла дівчина, - скорше, велика шафа, - розвела вона руками в боки, показуючи, яка та шафа завелика.

-Не зачинена? - здивувався Стьопа.

-Та чого ж не зачинена?.. Не переймайтеся, ваші телефони ніхто не вкраде, - осміхнулася Анна Михайлівна, підводячись з трави.