Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

Роксоляна сама здивувалася від таких філософських роздумів, але це ненадовго перейняло її увагу - вона знову була весела, а медальйончик в її руках - ніби потеплів. Ляна зирнула на нього і не повірила своїм очам: камінчик сяяв так яскраво, що ледве її не засліпив.

-В тебе що там, коногонка, що так сліпить очі? - зачудовано спитала Таня.

-Та де - медальйон чогось засвітився, - відказала Ляна, стиснувши амулет в руці, тоді сіла на камінь і знову розтиснула кулак - медальйон був звичного, яскравого кольору. - Певно, проміння відбилося, - вражено відповіла вона, і раптом згадала, що хотіла спитати у друзів. - Чуйкі-шо, хто може розібрати цей напис?

Спочатку камінець покочував до Тані, потім до Андрія і до Стьопи.

-Ти би якийсь текст англійською дала - то, може, я і переклав би, а так - за перепрошенням, але кінА не буде. - зрештою здався Стьопа, вже, певно, вдесяте намагаючись розібрати акуратно вирізьблені карлючки.

-Та то би й без твого перепрошення кіна не було б. - вшпигнула Ляна. - Може - широке і глибоке, як каже моя бабця… Не дивися на мене, ніби на мале пиво, - спростувала Ляна Стьопин докірливий погляд, - ти ж англійську знаєш не згірше арабської, - кивнула вона на амулет - і всі знову заусміхалися.

Ляна задивилася на Андрієву посмішку. Хлопець це помітив і ще яскравіше засяяв на обличчі, точно не тьмяніше, ніж незадовго до цього медальйон.

-Так, ясно, що діло темне… - зітхнув Степан, крутячи амулет в руках, точнісінько, як Ляна, коли сиділа в кімнаті. - Не можу, Лянусю, я тобі полегшити життя, просвітивши цю непевну справу своїм глибоким розумом і безцінним досвідом, (тут Ляна відверто пирхнула, а Степан невдоволено скривився, ніби хтось перервав його урочисту промову, яку він довго і наполегливо готував для якоїсь не менш урочистої події) але я знаю, хто може. - з пишнотою завершив хлопець.

-Якщо вже твого глибокого розуму і безцінного досвіду не вистачило, то все, пиши-пропало. - сумовито вставив Андрій, але чогось він знову ж таки не дивився на Ляну, ніби уникав її, ніби щось його в ній вразило і збурило.

-Андрію, мій глибокомислячий компадре, міг би тобі заперечити, але, сам знаєш, язик не повертається- вишкірився Стьопа, - проте, як не крути того медальйона, мови перекладач знає краще, ніж я, - багатозначно подивився він на друзів і Ляна нарешті докумекала.

-Бінго! Степанцю, а ти не такий уже й безпросвітний, як ззовні видаєшся, - і вона дзвінко засміялася.

-Вай-вай-вай, в дзеркало на себе глипни, якщо не перепудишся, - радісно перекривив її друг.

-Хех, то все добре, але є одне ,,але’’, - заперечила Таня.

-Яке, Танюсю? - лагідно спитав Степан, і Таня зарум’янилася на личку.

-Пан Семен, певно, передбачив, що ми знайдемо медальйон і захочемо викарбуваний на ньому текст перекласти - то відразу по нашому приїзді позбирав телефони, а я з якогось дива дуже сумніваюся, що хтось прихопив з собою українсько-арабський словник. - насмішкувато зауважила вона, а кутики Ляниних уст журливо сіпнулися - справді, перекладача в них нема - доведеться до кінця табору чекати, аби розібрати цей чудернацький надпис.

Стьопа замислено глипнув на Андрія, а тоді втупився в землю. По хвилі сказав.

-Так, дівчата і хлоп’ята, тут нема, чого думати і нема, чого гадати… Складемо план дій і дістанемо телефон.

-Коли ти, Степане, востання казав: ,,Складемо план дій’’, то ми опинилися в лісі, а потому пан Семен ледве душу з нас не витряс, - скривилася Таня.

-А хіба тобі, Танюсю, в лісі не сподобалось? - здивувався Степан, а потім загадково посміхнувся.

-Та чого ж, сподобалось… - ледь чутно проказала Таня і теж подарувала Стьопі сяйливу усмішку.

-Отож, - стрепенувся Степан, - думки, бачення, пропозиції?

-То ти, Степанцю, телефон скомуніздити надумав? - з почуттям азарту спитав Андрій, а Ляна зрозуміла, що його ця ідея неабияк зацікавила.

-Надумав, Андрійку, - спокійно відповів друг, - але, завваж, не ,,скомуніздити’’, а… ем… реквізувати, о! Або взяти без дозволу… - будь-який термін на ваш вибір, - і він вдавано вклонився. - Так, а тепер - кішки-смішки в сторону, а крепко берімося до роботи! - урядовим голосом закликав хлопець. - Я пропоную спочатку десь вициганити інформацію про те, хто і в якому місці зберігає мету нашої спецоперації - мій телефон…

-Чекай-чекай, любчику, а з якого то дуру - твій телефон?! - рикнула Ляна.

-Чого з дуру? - прикинувся недалеким Степан. - Забирати телефон піде хто? Я. Ну, а коли вже йду я, то мобільний візьму свій… Зрешті, я тільки свій теб’Єфон, як каже моя бабця, добре там впізнаю серед інших, бо… Ой, ну та добре-добре, забрехався! - розпачливо скривився Стьопа, дивлячись на Ляну, котра з кожним його словом все вище підіймала брови і виразніше округлювала очі.

-Степанцю, не знаю, що ти там собі думав, але дурних тут нема. - втрутився, сміючись, Андрій. - Не на тих, знаєш, напав, - і він показала другові язика.

-Ти, братику, язИчок маєш підвішений, - пробурчав Степан, - а мій телефон, взагалі-то, прекрасно ловить мережу.

-Степане, та доста того доброго, я би, наприклад, свій телефон хотіла забрати, але як же ви? То вже, каже, несолідно трохи виходить. - нахмурилася Таня.