Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

- Міла теж знала?

Соня підняла очі, в яких прослизало запитання.

- Я бачив фотку в її телефоні, - пояснив Артем. - Тоді я ще не знав, кому вона належить.

- Так, вона знала. Тільки вона.

Настала пауза, яку Артем мав розбавити своїм інтересом, але все не наважувався.

- Нагадай, скільки тобі років?

- Двадцять, - Соня відсунулася, щоб краще бачити його обличчя. - З якою метою цікавишся?

- Ми взагалі-то з тобою знайомимося, - він забігав очима. - Просто в такому юному віці ти в ідеалі володієш хімією, психологією та англійською. Це успіх.

- Швидко вчуся, - Соня посміхнулася. - Але ти не для цього питав.

- А для чого ще? - він звів брови. - Ну гаразд. Ти сказала, що тобі двадцять і в тебе ніколи не було нормальних друзів і стосунків. При цьому ти ідеальна, чоловіки гинуть заради того, щоб доторкнутися до тебе, а ти нікого не підпускала...

- Все ти правильно розумієш.

Артем несвідомо кивав.

- Тебе це дивує? - вона поставила багатозначне запитання.

- Що? - сказав раніше, ніж встиг подумати. - Ні. У твоєму випадку не дивує. Хоча це неправильно, уникати людей через якесь татуювання. Або його потрібно звести, або знайти людину, якій ти довіряєш. Мене, наприклад.

- З чого ти взяв, що я тобі довіряю? - Соня зробила серйозне обличчя, але посмішка давала про себе знати.

- Я це одразу зрозумів. З першого погляду. Коли ти на мене в лабораторії пістолет навела.

- Гаразд, ти мене розкусив.

- Завжди мріяв це почути, - Артем подивився на годинник і задумався. - Не боїшся залишатися сама в такому будинку?

- А ти хочеш скласти мені компанію?

- Можливо, не відмовився б, - невизначено відповів він. - Просто вже одинадцята, мені, напевно, час.

- Ну раз так, не смію затримувати, - промовила Соня в подібній йому інтонації.

- Так. Дуже поспішаю, - він повільно поплентався до дверей.

Соня йшла слідом, встигла повірити, що його потрібно провести, а потім він різко зупинився. Вона налетіла на його спину і відскочила.

- Хоча чого це я? - запитав самого себе. Бездіяльність не личить, і він повернувся.

Хотів поцілувати на прощання, але доторкнувшись до її губ лише раз, зовсім втратив контроль. Тіло реагувало швидше, ніж мозок. Не хотілося зупинятися.

Щоправда, нахиляючись до такої малявки, швидко затікала шия. Соня ставала на кінчики пальців, але зручніше було просто посадити її на край піаніно, що він і зробив...

На кожну дію отримував взаємність, від чого зовсім втрачав голову. За прискореним диханням Соні він розумів, що їй і самій це подобається, але невідомо, як далеко вона дозволить зайти.

Відповідь прийшла, коли розгулюючи руками по її тілу, Артем випадково намацав застібку халата.

- Зупини мене, - прошепотів він.

- Розстібай уже.

171

На одній із перерв Менгеле покликав до себе Дашу Паустовську. Наостанок вирішив посвятити її у свої плани, які так різко змінилися. Сам розвалювався і її вирішив добити.

- Що? - роздратовано запитала Даша.

Вона не стала зачиняти двері наглухо, залишила маленьку щілину, щоб у разі чого її крики почули. Тому що прохання терміново зайти здалося дивним, враховуючи, що останнім часом вони ніяк не взаємодіяли. У Даші не залишилося інформації, яка його цікавила, значить сенсу від неї теж не було.

- Микита Порицький у вас? - директор пропалював у ній дірку очима.

- Думаєте, він ризикне до нас з'явитися? - вона схрестила руки на грудях і опустила голову, так само не відриваючи від нього ворожого погляду.

- Ризикне, бачив його біля твого під'їзду, - сказав Менгеле. - Отже, Микита ваш мені більше не потрібен, можеш передати, що він вільний. Я обіцяв його відпустити, будемо вважати, я це зробив. А що робити з тобою гадки не маю, - дивився на неї, очікуючи почути якісь версії, але відповіді не прозвучало. - Правильно робиш, що мовчиш. Твоє слово більше нічого не варте. Тобі ніхто не довіряє, і мені ти не потрібна.

- Вб'єте мене?

- Ні, ти сама себе вб'єш, - він пройшовся кабінетом, не в змозі всидіти на місці. - Антидот ти не отримаєш, отже, більше ніж три дні не протягнеш. Та й сенсу його робити немає, тому що я повністю здоровий.

 - Що? - в очах Даші з'явився промінчик надії. - Від цього існує вакцина?

- Була, - Анатолій Геннадійович ностальгічно глянув у стелю. - Була одна єдина ампула з вакциною, яка так вдало дісталася мені, - помітив на обличчі Даші ненависть і добив: - Тобі, напевно, буде цікаво знати, як я її знайшов. А знайшов я її у вашої колишньої медсестри Катерини. Виявляється, у неї в крові був той самий вірус, дивовижний збіг, - він засміявся. - Знаєш, де весь цей час зберігалася вакцина? У секретній лабораторії мого діда, де тебе мало не підірвали. В бункері було багато ампул, на власні очі бачив, але я дозволив Наталії все знищити. Щоправда, одна ампула вціліла, бо її забрали ще до вибуху і це зробила ти, - дивлячись на сльози в її очах, переконався в вірогідності. - Все так смішно збіглося. У тебе в руках була вакцина, а ти навіть не здогадувалася, що скоро вона тобі знадобиться. Це був твій останній шанс на порятунок, який ти подарувала мені.