Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Він не вірив у побрехеньки про істот, що приходять із бурями. Якось за часів служби в армії йому довелося перечікувати кілька великобур під краєм кам’яного звису або під ще якимось імпровізованим прихистком. Що й казати, охочих залишатися надворі під час грози такої сили не знаходилося, але інколи вибору просто не було. Усі ті, хто з’являється в бурю — хоч би й сам їхній Прародитель, — і близько не становили такої смертельної небезпеки, як здійняті ураганом у повітря уламки скель і гілки дерев. Проте найбільшу загрозу являла собою «буряна стіна» — первинний шквал вітру та води. Що довше вдавалось протриматися після нього, то слабшала буря, аж доки на завершальному етапі не перетворювалася на звичайну мжичку.

Ні, його нітрохи не лякали Спустошувачі, що рискали в пошуках поживи з людської плоті. Він хвилювався, як би не трапилося чогось із Твлаквом. Работорговець перечікував грозу в тісному дерев’яному укритті, вбудованому в днище їхнього фургона. На перший погляд, це було найбезпечніше місце в усьому каравані, проте якийсь нещасливий випадок — кинутий вітром валун чи обвал фургона — міг спричинити його смерть. А тоді, як добре розумів Каладін, Блут і Таґ повтікають, так і залишивши їх у замкнених клітках із закріпленими боковинами. Тож раби повільно помиратимуть від голоду й зневоднення, живцем запікаючись на сонці у своїх коробках.

Буря продовжувала лютувати, струшуючи фургон. Інколи такі вітри здавалися живими істотами. А хто візьметься стверджувати, що це не так? Узяти хоча би спренів вітру: їх що, притягують його пориви чи вони самі і є тими поривами? Душами тієї сили, яка наразі так завзято старалася розтрощити їхній фургон?

Однак ця сила — одухотворена чи ні — зазнала невдачі, адже фургони стояли прикуті ланцюгами до ближніх валунів, а їхні колеса були заблоковані. Пориви вітру зробилися млявішими. Перестали спалахувати блискавки, а барабанний бій дощу, який доводив до сказу, змінився тихим постукуванням. Лише раз за всю поїздку сталося так, що один із фургонів перекинувся у великобурю. Але як сам фургон, так і раби всередині нього залишилися цілими, відбувшись кількома тріщинами або ж, відповідно, синцями.

Раптом дерев’яна боковина справа від хлопця затряслася, а тоді відвалилася — це Блут повідкривав запори. Найманець був убраний у шкіряний плащ, що захищав від негоди, а з крисів його капелюха збігали потоки води. Натомість ґрати — та й тих, хто перебував за ними — він, навпаки, підставляв під струмені, що лилися з неба. Дощ був холодний, хоча й не такий пронизливо-льодяний, як у самий розпал бурі. Каладіна та скупчених долі невільників миттю забризкало з голови до ніг. Твлакв завжди наказував знімати бокові панелі ще до того, як дощ припинявся: він казав, що тільки так можна хоч трохи позмивати з рабів їхній сморід.

Блут засунув дерев’яного щита на належне йому місце під днищем фургона, а далі зняв і два інші. Перегородка в передній частині клітки, якраз позад лави візника, не знімалася.

— Щось зарано ти їх ховаєш, Блуте, — сказав Каладін, бо до «позбувайла» — етапу наприкінці великобурі, коли дощик м’яко окроплював землю, — було ще далеченько. Лило наче з відра, та й вітер вряди-годи жвавішав.

— Хазяїн хоче, щоби сьогодні ви були чистими, мовби свині в дощ.

— Чому? — запитав Каладін, зводячись на ноги, від чого з його коричневого дрантя струмками полилася вода.

Та Блут і вухом не повів. «Напевно, ми наближаємося до кінцевої точки маршруту», — подумав хлопець, оглядаючи довколишній пейзаж.

Протягом кількох останніх днів горби остаточно поступилися місцем нерівним скелястим відкладенням, поцяцькованим крихкими стрімчаками й зазубреними обрисами, утвореними в процесі невпинного вивітрювання. Кам’янисті схили, на які падало найбільше сонячного проміння, поросли травою, а в затінку буяла інша флора. У ті проміжки часу, що безпосередньо наставали за великобурями, земля просто кишіла життям. Поліпи скелебруньок розкривалися й випускали своє гудиння. Інші види повзучих рослин, в’ючись, вигулькували з ущелин й активно всотували вологу. Розпускалося листя кущів і дерев. Крєм’ячки усіх видів вовтузилися в калюжах, насолоджуючись бенкетом. У повітрі дзижчали комахи, зі схованок вилазили ракоподібні — краби й багатоноги. Здавалося, що самі скелі оживали.

Каладін помітив, як угорі над його головою промайнули з півдюжини спренів вітру, чиї напівпрозорі тільця немов силкувалися наздогнати останні повіви великобурі — а може, навпаки, планерували, користуючись ними. Біля рослин з’явилися крихітні вогники — життєкузьки або ж спрени життя, що на вигляд скидалися на світні зелені порошинки чи рої крихітних напівпрозорих комах.

Здибивши свої волосоподібні колючки, що попереджають про зміну вітру, бортом фургона проповз багатоніг, чиє довгасте тіло оснащене не одною дюжиною пар лапок. І хоч у цьому не було нічого дивного, проте Каладін ніколи не бачив багатонога, чий пурпурний панцир був би аж такого темного відтінку. Куди ж Твлакв вів караван? Цілинні схили довколишніх пагорбів здавались ідеальними для землеробства. У пору слабших бур, що настає після Ридання, варто лишень удобрити їх живицею вагобрубка змішаною з лавісовим насінням — і за якихось чотири місяці весь схил укриють більші за людську голову поліпи, що аж потріскуватимуть від зерна всередині.

Незграби-чали неспішно переміщувалися туди-сюди, ласуючи скелебруньками, слимаками, а також меншими ракоподібними, що повиповзали після бурі. Таґ і Блут спокійно припрягали худобин до фургонів, коли зі своєї водонепроникної схованки виліз сердитий на вигляд Твлакв. Работорговець натягнув шапку та вбрався в темно-чорний плащ, щоб захиститися від дощу. Він рідко коли полишав укриття до того, як буря повністю припинялася, і це могло означати лиш одне: йому не терпілося чимшвидше дістатися до місця призначення. Невже вони були так близько до узбережжя? Воно було чи не єдиним місцем на всіх Нічийних пагорбах, де траплялися міста.

За лічені хвилини фургони знову котилися по нерівній землі. Каладін відкинувся спиною на ґрати — небо вже вияснилося, а буря перетворилася на чорну пляму на західному обрії. Сонце принесло з собою жадане тепло, і невільники грілися під його промінням, а з їхньої одежі скрапувала вода й потоками збігала назовні крізь задню стінку хиткої клітки.

Незабаром до Каладіна підлетіла напівпрозора стрічка світла. Ще трохи — і він сприйматиме присутність цього спрена як належне. Під час бурі вона була кудись зникла, але тепер знову повернулася — як і завжди.

— Я бачив твоїх товаришів, — знічев’я сказав Каладін.

— Товаришів? — перепитала спрен, набуваючи подоби молодої дівчини. Вона взялася походжати в