Читати книгу - "Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін"

Це вона про Лондон у кінці сімнадцятого року…

— От бачиш, Луї, от бачиш!..

Докори… і сльози… моє ім'я для найближчих: Луї.

— Жаніна б не померла!

Її сестра Жаніна… ми розпрощалися давно… Ми розійшлися на Лайчестерській площі… покинуті — вона з сестрою… Я знову бачу дерево, лаву, квіти… горобців… незабудки, герань… це в серці Лондона, ви ж знаєте?.. покинуті напризволяще, зосиротілі чоловіком… Я не художник, але маю пам'ять на квіти… Жаніна… Марі-Луїза… справжні дами… вони перед очима… клумба… й довкола рух… яскраво-червоні велетні-автобуси… і «вербувальники» червоні! сержанти!.. усе в русі! в русі!.. і музика!.. життя — це візерунки, те, що чітко записано, вартує мало, прозорість важливіша… мереживо Часу, як мовиться… «біле» мереживо, власне, ви ж знаєте? тонке-тонке! з прядки, чутливе, хто доторкнеться, то порве!.. і його вже не відновиш… от вам і молодість!.. незабудки, герань, лава й кінець… летіть, горобчики!.. таке тонке мереживо…

Я вирвався тоді з резону, осмислено, так би мовити, з міркувань чесності й моралі, я бачив своє майбутнє вже інакше!.. справжнє майбутнє!..

Ти диви! Тюхтій, гівнюк, йолоп! от і здохни, міркувальнику! Ми розуміли одне одного, цього достатньо! Жаніна, Марі-Луїза і я сам! Розумітися, от і все! Це більше, ніж Земля і янголи, й мільярди зорепадів, і мерехтіння, та що поробиш! бідненькі ми! трати Всесвіту — то не про нас!.. тоді як Марі-Луїза, Жаніна… це мій в житті єдиний злочин, один-єдиний, справжній… як покинув своячечок своїх, бідних дівчаток, у листопаді сімнадцятого… а не якихось там креветок-крутійок!.. ах, де там, ні! квітчастих лялечок! гарненькі личка!.. блиск! свіжість! бісики!.. одна чорнява і вуста!.. Марі-Луїза! гнучка і жвава, плечі, все! майже циганка… стегна — на ногах не встоїш, так би мовити… Жаніна золотиста… як вони разом танцювали у «Сіросі», кружляли у вальсі, аж столики самі совалися… і всім клуб-менам дихання спирало… і келихи удрузки!.. і пляшки! уже пізніше це стали називати «сексапільністю», усі аж дрижали… дурні незграби! що вони бачили! тепер жінки уже не ті! столи уже не обертаються і голови вже обертом не йдуть… турботи все перебирають, підбирають!.. усмішки, трам-пам-пам!

Ах, ці картання! Ах, споминання!

— Гей, годі копирсатись! кінчайте! паска не забрали! Віддавайте кінці! Вішайтеся! он і бантина! отам! над головою!

Слід визнати, якби був час…

Тюремники вже не дивляться у вічко… бувало, тижнями чигали… тижнями… А потім знудились… на чому мене заскакувати… не курю, не метушуся… укляк на гнилій дупі… взимку, влітку… Та я, вважай, «взірцевий в'язень», хіба що часом трохи заспіваю, чи виголошу інвективу, чи вилаю «несамовитого» за стінкою… щоб макітру не трощив собі… Тільки для промивань я гавкаю!.. і вся швора враз гавкає й собі! «Гав! Гав!» і вся наволоч! із автоматами! і з ношами! Моя взяла!.. а як не гавкаю, то міг би й у петлю!.. ніхто ж не дивиться!.. вже цілу вічність, слід визнати! Ох, все міркую… визнаю… вішання мені знайоме… я вже вам про це казав два слова… ви собі не уявляєте, скільки це часу і мороки, щоб зняти вішальника!.. Штука не з простих!.. Доводилося по роботі, кажу вам… як лікар для «цивільного стану», скільки довідок підписав про самогубців! яких цілком іще б порятували, якби навколо люди не такі тупі, не такі байдужі… сусіди знизу… згори… це річ відома! Я вже розповідав… Не буду сам себе перечитувати!.. Присяжний лікар в Уй, Ла Гаренн, Кар'єр… кантон Аржантей Версальського округу… Я, лікар такий-то, такого-то числа, свідчу смерть через удушення такого-то чи такої-то… найчастіше вже на другий день! чи навіть на третій!.. Знаєте пісеньку?

Ду-ду-ду-ду! та ні: поліз!..

Годинами! днями висіли!

Воно відразу ніколи не з'ясовувалося. У вішальників сильна відрижка, такий собі гик… якщо ви неподалік, то здивовані… неспокійні… думаєте: вода в раковині! чи в трубах щось гуде… Гучний густий гик, гротескний… це треба почути! Я чув… Не скажу де… І кожен сам собі гадає… сусіди думають: «Це щось у водогоні»… женуть від себе думку… хай потім! згодом!.. страх… години минають, доки хтось наважиться… спочатку стукають… грюкають… виламують двері! дивляться, а там кінець! Потім ви приходите, як дурень, констатувати смерть… і бачите голову подвійно, потрійно, чорну, синю!.. а з рота завтовшки з руку язик… червоний! зелений! висолоплений!.. отакий завтовшки! Кілька годин вже минуло!.. Отож, зважте, я в казематі під завивання з шістнадцятої і з сімдесят четвертої! ще й двадцять четвертої!.. Мав би більше часу!.. один лише, той, що головою в стіну, той заглушить усі гики!.. Він голови не розкраює! нічого не ранить! але голосистий! тхори! віслюки! барани! прощення! А «дисциплінарна» камера! дванадцята! коли вбивають!.. коли ґвалтують, ото, клянусь вам, жахлива мить! Хоч би четверо, п'ятеро повісилися враз, ніхто б не почув, усе б перекрилося і заглушилося! усе! Цим виттям, мов на бійні! я і сам би, зважте, коли б заверещав, як різана свиня, вони б відразу не прибігли… доки всіх розбудили б! лазарет!.. ах, мав би час! і навіть щоб воскреснути! (жарт!)

— А Арлетта?.. А Бебер?.. А Жаніна?.. мій душевний тягар?

— Він лукавить! викручується! Серун! Маріонетка!

— О, інвективи! у мене на них імунітет!.. подумайте, випроби!.. я більш не чую! ви мене не знітите, я вас люблю!.. Хочу вас знов побачити… Поговорити про таємне… ви почуєте… чутлива справа… секрет… на вухо! кілька слів… так треба!.. Якщо я вмру без цього… о, бідні люди! і віками вам буде невтямки… невже він нас увів в оману? чи не ввів? він нас розважив? чи забив нам памороки? га? витівки? фарс? тоді як вас зустрівши, шепну вам щось пікантне… Ох, і буде ж у вас вираз, якщо сам-на-сам!.. Теж хочу посміятися хоч трохи… тепер моя черга!.. моя!.. як на каруселі!.. не все ж вам!