Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

class="block_7">Зола був не просто головним болем для Сента чи Веста. Він був головним болем, якого прагнуло позбавитися Звуження. Сент упровадив Клова на «Селену», щоб віддати Золу в руки Голланд. Штурман переконав Золу в тому, що той може позбутися її загроз раз і назавжди. Та як він цього досяг?

Монета, що вона відсипала Клову, мала вигляд чистої щедроти, проте щось усередині підказувало мені, що Сентове ім’я в цьому всьому не фігурувало. Для Голланд Клов був лише торговцем зі Звуження, котрий шукав, як заробити побільше мідяків.

Вийшло просто блискуче. Мій батько використав Золину ворожнечу з Голланд, щоб послати його на вірну загибель. Нащо вбивати торговця й ризикувати бути викинутим із Торговельної ради Звуження, якщо замість тебе це здатна зробити могутня особа з Бастіана?

— Чому мені не сказали? — спитала я, і мій голос пролунав немов звідкись іздалека.

Клов співчутливо глянув на мене. Проте вуст не розтулив, перевів погляд на Голланд. Не хотів, щоб вона знала більше, ніж потрібно.

Клов підкорявся наказам Сента, а Сент нічого не

робив безпідставно. Головне — навіть якщо я йому й довіряла, сам Сент не довіряв мені. Та й хіба дивно? Я ж вигадала власну схему, спрямовану проти нього, щоб звільнити «Жоржину».

Мій погляд знову прикувала Золина кров на білій мармуровій підлозі, я не могла відірвати погляду од відблисків світла на тій калюжці. За якусь хвилину до того він стояв неподалік. Досі не зникло відчуття, коли він стиснув мене за лікоть.

Отямилася від оглушливої тиші — і зрозуміла, що Голланд вдивляється в мене, ніби чекає, що маю щось сказати. Я промовчала, і та збентежено заговорила сама.

— Гадаю, для одного вечора достатньо, як вважаєш?

Я не знала, що на це відповісти. Навіть не певна була, що це запитання.

— Ти залишишся тут. — У її тоні не було запрошення. Вона не запитувала. Її очі все ще обмацували мене: моє волосся, плечі, вбрання. — Побалакаємо завтра вранці.

Я розтулила губи, щоб заперечити, але вже прохопився Вест.

— Вона не залишиться, — відрізав.

Клов ліниво забрав скриньку, сунув під пахву.

— Боюся, вимушений буду з ним погодитися.

Вони з Вестом ніби анітрошечки не боялися Голланд, тільки я була перелякана за всіх разом. Ще один порух пальця Голланд — і в коридор потягнуть Веста чи Клова.

— Ви всі лишаєтеся, — мовила Голланд. — Фейбл не єдина, до кого маю справу.

Спокій у її очах — той самий, із яким вона щойно подала той убивчий жест.

Ззовні долинуло, як щось важке потягнули по мармуру. Я глитнула клубок.

— Сподіваюся, ви почуватиметеся як удома, — мовила Голланд і простягнула руку до блискучої ручки інших дверей.

Прочинила їх — і перед нами постав яскраво освітлений передпокій.

Голланд чекала, поки увійду туди, проте я не рухалася. Усе дивилася на мамин портрет на камінній поличці, — здавалося, ніби вогники миготіли в її очах.

Персні на пальцях Голланд спалахнули, вона ступила крок до мене. Розкішна тканина сукні мінилася, немов розтоплене срібло, гребені у волоссі зблиснули. Я не могла позбавитися відчуття, що вона схожа на героїню якихось давніх казок. На мару або морську фею. Когось не із цього світу.

Те саме можна було сказати і про мою маму.

Голланд узяла мене за руку й повернула її долонею догори. Провела пальцем по лініях — і стиснула сильніше, завваживши краєчок шраму, який виднів із-під рукава.

Підвела на мене світло-блакитні очі й відпустила.

— Ласкаво прошу додому, Фейбл.

Додому.

Це слово ніби розгорнулося і згасло. Звучало воно дивно.

Я підхопила спідниці й рушила до дверей, стримуючи тремтіння в животі. Може, Сент і

отримав що хотів, але тепер перевага була на боці Голланд, і вона це розуміла.

Охоронець вивів нас в інший коридор, що закінчувався біля підніжжя сходів, які закручувалися спіраллю, і ми піднялися ними до вітальні з краєвидом на перший поверх. Не зупиняючись, рушили до останніх дверей, пофарбованих у перламутрово-рожевий із зображеним посередині букетиком польових квітів.

— По вас прийдуть після першого дзвінка, — кинув він, розчахнувши перед нами двері.

Кімната плавала у блідому місячному сяйві, що лилося крізь велике вікно. Під ним стояло ліжко, наполовину сховане в тіні.

Вест першим пройшов досередини. Охоронець схопив його за плече.

— Це для неї кімната.

— Тоді я лишаюся тут із нею. — Вест посунувся від нього і притримав для мене двері.

Я глянула через плече на Клова. Той прихилився до поруччя, ствердно кивнув мені.

— Побачимося вранці.

Тримався він виважено, проте в очах промайнула якась непевність. Не лише мені було видно, що Голланд немов сухий хмиз, щомиті готовий спалахнути.

Нагорі, на сходах, показався той охоронець, що відтягнув Золу в темряву. Хутко підійшов до нас, а я обдивилася його одяг і руки, відшукуючи на них сліди крові. Проте той був чистенький та охайний, достоту як гості на вечірці.

Він став за дверима, а Вест зачинив їх за мною зсередини, дослухавшись, як клацнула клямка. Коли кроки ззовні віддалилися, розслабив плечі. Прихилився до дверей, склав руки на грудях і подивився мені в обличчя.

— Що це за чортівня така коїться, Фейбл? — хрипко кинув він.

Я дивилася на нього, залитого крижано-блакитним місячним сяйвом, і в горлі клубочився біль.

— Сент. — Батькове ім’я прозвучало немов якийсь чужорідний звук. — Він використав мене, щоб заманити сюди Золу, аби Голланд змогла його вбити.

Я навіть не була певна, що все це осягнула, але це були ті шматочки головоломки, які я подужала стулити докупи.

— Як заманити? Голланд тобі взагалі хто?

— Гадаю… — Я затнулась. — Гадаю, вона моя бабуся.

— Що?! — Вест ошелешено витріщився на мене.

Слова лунали дивно і спотворено, я відчувала, як темрява навколо рухається. Не могла вдихнути на повні груди.

Між цими стінами маяв мамин привид, нею повнилося повітря.

У потоці спогадів, які заполонили мозок, я намагалася виловити бодай щось, що могла б розказувати мені Ізольда про це місце. Проте не пригадувала нічого, крім розповідей про занурення та про вулиці