Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Охоронець зупинився, махнув нам іти далі, а сам попростував назад тим же шляхом. Ми з Вестом зупинилися, дивлячись одне на одного.

— Заходьте до нас. Прошу, — пролунав з-поза дверей м’який голос.

Звуки вечірки майже стихли. Я забрала руку з Вестової долоні та ступила в кімнату. Його тінь присунулася і злилася з моєю, він став поряд, обвів поглядом усе в приміщенні й зупинився на постаті Золи.

Охоронець підштовхнув того, Зола зашпортнувся, схопився за стінку, і двері за нами з хряскотом затраснулися.

Пані у фіолетовій сукні стояла перед полірованим бюро червоного дерева. Стіна за її спиною була обклеєна золоченими шпалерами, на яких широкими мазками вигиналися хвилі, що здіймалися до самої стелі. А вбрання господині, ніби ніжні вершки, м’яко обливало струнку фігуру та струменіло на підлогу.

— Я Голланд. — Пані склала руки, і світло зблиснуло на каменях її перснів. Вона не відводила від мене погляду.

Вест ступив ближче до мене, а я вдивлялася в цю жінку й не знала, що сказати.

Голланд із захватом роздивлялася моє обличчя.

— Ти Фейбл, — мовила м’яко.

— Так, — відказала я.

Клов притулився до стіни обік запаленого каміна. На камінній полиці стояв портрет у рамці — і ніби повітря геть висоталося з цієї кімнати, коли я вгледіла на нім дівчину в червоному із рудуватим німбом волосся навколо чола.

Це була Ізольда. Моя мати.

— А ти напевно Вест, — сказала Голланд, перевівши погляд на капітана. — Утікач із

Сентового судна-примари.

Вест завмер. Йому вистачало клепки не заперечувати очевидне, проте мені не сподобався вираз його очей. Страшно було усвідомлювати, що він здатний будь-якої миті скоїти таке, за що відразу отримає ножа до горлянки.

— Так-так, я точно знаю, хто ти такий, — відповіла Голланд на неозвучене запитання. — І достоту знаю, чим займаєшся.

Я переводила погляд із неї на нього. Звідки це Голланд обізнана в тому, що про Веста не знає жодна жива душа на Звуженні?

— І що ти хочеш? — невиразно кинув Вест.

— Не переймайся, — усміхнулася пані. — Ми до цього ще дійдемо.

— Голланд, — порушив тишу Золин голос. Але щойно вона кинула на нього злий погляд, цей пройда стулив рота.

Тепер щілинка на його самовпевненій машкарі розрослася до незлецької тріщини. Тут Зола не заправляв, і всім це було чудово зрозуміло. Клов — єдиний, хто зберігав безтурботний вигляд. І я не могла зрозуміти, чи це мене лякає, чи, навпаки, тішить.

— Здається, тебе не було у списку запрошених на цю вечірку, Золо, — зауважила Голланд, і голос її лунав м’яко й наспівно.

— Перепрошую, — відказав Зола, розправляючи плечі. — Та я вирішив, що вже час приступити до наших справ.

— Правда? — Тон Голланд став холоднішим. — Я ж чітко дала зрозуміти: якщо ти увійдеш до порту в Безіменному морі, то це буде останній твій захід у будь-який порт.

— А я розумію, що ми давно знайомі…

— Давно знайомі? — повторила вона.

— Майже двадцять років, Голланд.

Я позирнула на Голланд, помітила, що вона все ще дивиться на мене, і перевела погляд на Золу.

Той неспішно розстібався, не зводячи з неї очей, а охоронець Голланд підступив до нього, оголивши ножа. Зола взявся за лацкани та продемонстрував чотири внутрішні кишені. Із кожної стирчали зав’язки шкіряних мішечків.

Голланд смикнула підборіддям до столу під стіною, і Зола по одному виклав мішечки на стільницю. Господиня нерухомо спостерігала, як він висипає коштовні камені на дзеркально блискучу тацю й акуратно розкладає їх рядочком для огляду.

Зола зачекав, даючи Голланд роздивитися цей скарб.

— Уважай за подарунок.

— Гадаєш, кілька сотень каратів варті мого прощення за те, що ти скоїв? — Слова падали долу так повільно, що аж повітря в кімнаті крижаніло, попри палахкотіння вогню.

— Це не все, що я тобі привіз. — Зола глянув на мене.

Під цим поглядом я інстинктивно позадкувала на крок і притиснулася до стіни. Та Голланд усе ще уважно дивилася на Золу.

— Ти гадаєш, це була твоя ідея?

Зола, роззявивши рота, витріщився на Голланд.

— Що?!

— Заплати йому, — команда Голланд пролунала так, ніби упав важкий камінь.

Охоронець обійшов бюро і взяв із полиці срібну скриньку. Поставив на тацю й обережно відчинив: там було більше грошей, ніж я бачила за все своє життя. Мабуть, тисячі мідяків.

Нарешті поворушився і Клов, вийшов із тіні.

— Рахувати немає потреби, — завважив. — Я тобі довіряю. — Він звертався до Голланд.

Мене ніби огорнув крижаний холод моря, і я вчепилася в рукав Веста, намагаючись якось утриматися на ногах. Зібрати все побачене докупи.

Клов не шпигував на Золу. Він доправляв Золу. Для Голланд.

— Мати ніколи не може оговтатися від втрати дитини. Такі рани не загоюються, — просто мовила Голланд. — Такого не потамує навіть твоя смерть.

Зола вже задкував до дверей, вирячивши очі.

— Я ж повернув її. Тобі.

— І я ціную це. — Вона зробила жест пальцем, і охоронець прочинив двері, за якими чекали ще двоє.

Ті без єдиного слова ступили до кімнати й, перш ніж Зола встиг уторопати, що відбувається, схопили його за комір і потягнули до темного коридору.

— Чекайте! — заволав він.

Золині крики ще відлунювали в повітрі, Клов затраснув кришечку скриньки, а до мене дійшло, що шум у вухах — це звуки мого власного дихання, панічні уривчасті ковтки й виштовхування повітря. Раптом Золин голос стих, і зачувся глухий удар тіла об підлогу.

Стискаючи спітнілими пальцями руків’я ножа під спідницею, я вдивлялась у темряву коридору. Аж тут закліпала очима: помітила цівку свіжої яскравої крові, що витекла на білий мармур освітленої кімнати. Відтак запала цілковита тиша.

Він був мертвий. Зола був мертвий.

Я намагалася зіставити цей шматочок реальності з усім, що відбулося за останні десять днів. Ось чому Клов пристав до Золиної команди. Усе вело до цієї миті.