Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Я пройшла повз вітрини, пробігши оком їхні скляні накривки, і різко зупинилася, зачувши один наспів за найближчим склом. Такий я чула лише раз у житті.

Ларімар. Я завмерла, дослухаючись. Ніби дзвінка пташина трель або свист вітру в карстовій порожнині. Один із найрідкісніших мінералів у природі. Ось у чім річ. Цей вечір не просто собі вечірка. Це демонстрація заможності та влади.

Раптом чиясь долоня торкнулася мого стегна, обхопила мене за талію, і мої пальці машинально похопилися в кишеню спідниці по ножа. Шипучка виплеснулася з келиха: я розвернулася та вперла кінчик леза в накрохмалену білу сорочку, наставивши ножа на чиїсь широкі груди.

Але тут вдихнула такий знайомий запах, глянула в зелені очі — і келих мало не випав із руки.

Вест.

Я рвучко вдихнула, проковтнувши крик, що рвався з горла. Ось він: золотаве волосся зачесане назад, відтуляє лоба, обличчя аж сяє в мерехтінні свічок. Навіть співи каменів затихли — їх віднесли шалені вітри, що залементували в моїй душі.

Вест підступив ближче, обхопив руків’я ножа в моїй руці. Я побачила, як він глитнув клубок у горлі, як перемінилися його очі. Під ними запали темні кола, від того він здавався потомленим і виснаженим.

Я вчепилася в його лацкан, зім’явши дорогу тканину, притиснула до себе, сховала обличчя на його грудях. Здавалося, ніби ноги підкошуються під важкою сукнею. Ніби я ось просто зараз сповзу на підлогу.

— Фейбл… — Від звуку його голосу біль під ребрами прокинувся знову, серце застукотіло хутчіше, кров у жилах запалала.

Десь у підсвідомості стривожений голос шепотів якісь попередження. Радив знайти Золу. Підібгати спідниці й тікати. Але я не могла поворухнутися, притулившись до Веста, до його тепла, боялася, що він ось-ось зникне. Що тут не він, що це просто моя уява.

— З тобою все гаразд? — видихнув він, повернувши моє обличчя так, щоб наші очі зустрілися.

Я мовчки кивнула.

Він забрав у мене келих і поставив коло ближньої вітрини.

— Ходімо.

І ми пішли. Коли крокували залою, усі погляди були спрямовані до нас. Вест міцно сплів свої пальці з моїми. Я покірно пройшла з ним крізь натовп, щоб вийти під нічне небо, яке розкинулося за розчахнутими дверима. Мене вже не обходило, який там план виношували Сент і Клов. Мене вже не обходило, чи Зола все це бачить і чи правда те, що він розказав про маму.

— Де «Жоржина»? — відчайдушно прошепотіла я, стиснувши Вестову руку так міцно, аж кісточки пальців заболіли.

— У гавані, — відповів той, пришвидшуючи крок.

— Фейбл! — над балаканиною гучно рознісся Золин голос.

Краєм ока помітила Золу, що притулився до дальньої стіни, а обіч нього стояв Клов. Вони обидва кинулися до нас, проштовхуючись крізь натовп. І тут у мене серце завмерло від різкого, дзвінкого звуку розбитого скла. Я заклякла, випустивши Вестову руку.

У голові хаотично зароїлася сотня думок. Переді мною стояла жінка. Літня пані. Обличчя вражене, очі широко розплющені, сріблясте волосся зібране на маківці у вигадливий складний вузол. Закріплювали зачіску широкі гребені з рожевого турмаліну, які перегукувалися відтінком із перснями, що унизували її пальці. А біля ніг, навколо подолу фіолетової сукні, — друзки, на які розлетівся кришталевий келих.

Її глибокий, з придихом голос луною розкотився навколо: — Ізольдо?..

Вест знову схопив мене за руку, а тоді обійняв за плечі й підштовхнув до виходу. Я шкандибала поруч, озираючись на жінку через плече із приголомшливим відчуттям усвідомлення.

Двері перед нами зачинилися, і попід стіною вишикувалися чоловіки в синьому, вигукуючи якісь накази. Зала загула голосами, гості розступилися, і нас із Вестом відсунуло людською хвилею.

— Ти! — гукнув один із чоловіків, і лише за хвильку до мене дійшло, що це він мені.

— От дідько… — буркнув Вест.

Пані розвернулась і попрямувала до інших дверей, що прочинилися з іншого боку зали. Мене вхопило чиєсь гаряче ручище, штовхнуло вперед, і тут Вест розмахнувся, викинув кулак перед собою і загатив нападникові в пику.

Той зашпортався, хитнувся назад у натовп, вихопив із піхов на стегні короткий кинджал. Заверещала якась із жінок. Із юрми виступили ще кілька охоронців, оточили нас, і сяйво свічок затріпотіло на чотирьох лезах — усі спрямовані на Веста. А всі очі — на мене.

Вест висмикнув із ременя ножа, виставив перед собою, зберігаючи моторошно спокійний вигляд. Я розгублено вирячилася на капітана. Саме такий вираз обличчя був у нього тієї ночі, коли він кинув Крейна в море. Нас оточили четверо охоронців, але Вест ступив крок уперед. Ступить іще один — і йому смерть.

— Не треба! — Я простягнула руку до його ножа, та він ухилився від мого поруху. — Не треба, Весте!

Той закліпав, ніби щойно дотямив, що це саме я поруч, що це я вчепилася в його костюм і відтягую назад.

Я все штовхала його в груди, поки він нарешті не позадкував до стіни.

— Я піду з вами! — кинула через плече. — Не чіпайте його!

Вест піймав і стиснув мою руку, але я вислизнула.

Спрямовані на нас мечі опустилися, і чоловік із роз’юшеним носом кивнув на Веста.

— Вона вимагає вас обох.

Глянула на Веста: так само вражений, як і я. Зелені очі в тьмяному світлі були мов скалки скла. Звужені зіниці, сфокусований погляд.

Охоронець вичікувально відступив, і я рушила крізь натовп, а Вест за мною. У залі запала тиша, усі дивилися, як ми прямуємо за синьоформеними до дверей, за якими зникла пані. За кілька секунд двері вже зачинялися за нами, і з-поза них знову долинули звуки музики.

Ліхтарі осяювали стелю, висвічуючи щоразу нові різьблення й розписи, а кроки відлунювали коридором.

— Що за чортівня взагалі коїться? — проричав Вест позаду.

У коридорній темряві прочинилися величезні дерев’яні двері, і я помітила, як до освітленої кімнати зайшов Клов.