Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

вітром. Але «Жайвір» іще ніколи не здавався таким далеким, як тепер.

Ми прослизнули крізь прочинені двері, і мене огорнуло тепло передпокою. Погляд стрибнув угору. Звідти на нас позирали фрескові розписи, прикрашені коштовностями, — незліченні. Між ними — калейдоскопи вітражних вікон, що насичували приміщення сяйливими барвами. Ті, що зібралися внизу, відбивали ці пломенисті промені яскравою пістрявою своїх убрань. Костюми насиченого червоного й золотого кольорів, вишукано драпіровані сукні плинули мозаїчною підлогою, ніби по ній перетікали струмочки різноколірного чорнила. Я втупилася в носаки черевичків. Під моїми ногами сходилися шматочки аметистів, рожевого кварцу та целестинів, складаючись у квітку.

— Що це за місце? — пошепки поцікавилась у Клова.

Той, роззираючись, стиха відповів:

— Це дім Голланд.

— Вона тут живе?!

Пальці самі вчепилися у хвилі спідниць. Зал був освітлений свічками в масивних канделябрах, у натовпі пропливали таці з мерехтливими келихами, які розносили вбрані в біле офіціанти. Гості вечірки заповнили все приміщення, купчилися навколо скляних вітрин, обрамлених матовою бронзою. Усередині однієї з них, що була ближча до нас, щось сяйнуло, привернувши мою увагу.

Ще не побачивши коштовного каменя, я його вже відчуваю. У грудях відлунням відгукнувся глибокий трем, і, розтуливши губи, я підійшла до вітрини й нахилилася до скла. Там лежав шмат червоного берилу завбільшки з мій кулак.

— Що за… — усі слова розчинилися в повітрі.

Ніколи не бачила нічого схожого. Блідо-червонуватого відтінку, поверхня помережана складною сіткою граней, так що моє відбиття розбивалося на друзочки в невеличких люстерках кристала. Навіть не уявляю, скільки такий може коштувати.

Зал був перетворений на певну експозицію, на якій виставили дорожезну колекцію коштовностей. Він мав вигляд справжнього музею.

— Розшукай її, — пробурмотів Зола, зиркнувши на Клова.

Клов на мить перехопив мій погляд, відтак послухався, проштовхався крізь натовп, що зібрався перед наступними двома вітринами.

Зола змовк, роззираючись навколо.

— Щось ти нервуєшся. — Я склала руки за спиною, трошки схилила голову.

— Справді? — Він мляво всміхнувся.

— Просто геть нажаханий у тебе вигляд, — ласкаво повідомила я.

Зола стиснув щелепи, і тут переді мною опинилася срібна таця. Вона була уставлена прегарними гранчастими келихами, наповненими чимось світлим і шипучим.

— Пригощайся, — запропонував Зола, висмикнувши один келишок скраю.

Я розчепила пальці, узяла й собі трунок і

принюхалася.

— Це шипуче вино, — вишкірився Зола. — Солонокровні хлібною гребують.

Я трошки ковтнула, скривилася: защипало язика.

— Коли ти нарешті мені розкажеш, що ми тут робимо?

— Чекаємо на героїню дня. — Зола погойдався на п’ятах. — Вона ось-ось з’явиться.

Він вижлуктав уміст келиха й потягнувся по новий.

Освітлення надало його обличчю бронзуватого відтінку, від того воно стало майже вродливим, і я не могла побороти відчуття, ніби він не таке вже й чудовисько. Може, тому Ізольда одного дня й зійшла на борт «Селени». Цікаво, скільки часу їй знадобилося, щоб усвідомити, як вона помилилася?

— Хочу тебе де про що запитати, — мовила, тримаючи за ніжку келиха.

— Ну то запитуй.

Я уважно роздивилася його.

— Ким ти був для моєї матері?

Він глянув на мене, в очах запалилася гаряча іскра.

— Це залежить від того, кого спитати. — Зола по-змовницьки стишив голос. — Капітаном. Рятівником. — Трохи помовчав. — Лиходієм. Який варіант історії тобі хочеться почути?

Я випила ще вина, і шипучка обпекла мені горло.

— Чому вона пішла з «Селени»?

— Якби вона ото не вбилася, ти могла б у неї самої про це спитати, — відказав він. — Хоча хтозна, яку казку вона б тобі розповіла… Я б їй не довіряв.

— Що це все має означати?

— Полишивши Бастіан, Ізольда не лише власну долю взяла у свої руки. А й мою теж. Пустити її в команду — то була найфатальніша з усіх моїх помилок.

Я насупилася. Сент казав те саме, тільки в нього були свої причини.

Якась слабенька луна бриніла на краєчку моєї свідомості, і вона ніби намагалася пов’язати всі ці слова в один сенс.

— Який стосунок моя мати взагалі мала до того всього?

— Саме через Ізольду Голланд осипала мене своїми щедротами всі ті роки. І саме через неї я втратив щонайменшу можливість торгувати в Безіменному морі, саме через неї з тої пори більше тут не бував.

— Що ти таке кажеш?

— Кажу, що втратив милість Голланд, бо допоміг її доньці вшитися з Бастіана.

Я вдихнула так, що тугий шовк на грудях мене мало не задушив; у голові паморочилося.

— Ти брешеш, — видихнула.

— А мені й не треба, щоб ти мені вірила. — Зола знизав плечима.

Я вхопилася за ребра, почуваючись так, ніби легеням тісно було під кістками. Його слова не можуть бути правдою. Якщо Ізольда — донька Голланд…

Повз нас попідруч пропливла зграйка жінок, перемовляючись ледь чутним шепотом, попрямувала в інший куток зали. Зола осушив

келих, поставив його коло вітрини між нами. Я витерла чоло тильним боком долоні, у голові запаморочилося. Усе навколо раптом прибрало такого вигляду, ніби ми перебували в підводній глибині. Мені забракло повітря.

Я рвонулася відійти, та Зола міцно схопив мене за руку.

— Куди це ти зібралася?

Якийсь чоловік поблизу глянув на нас через плече, зупинив погляд на Золиній долоні, яка вчепилася в мій лікоть.

— Лапи прибери, — стиха прогарчала я крізь стиснуті зуби, спонукаючи його не влаштовувати сцени.

Висмикнула руку й боязко всміхнулася тому чоловікові, відтак рушила до проходу між вітринами, а спину аж пекло від Золиного палючого погляду. Зола — брехун. І я це знала. Та після його розповіді всередині здійнялась якась тривога. Перед очима пропливали, ніби у світлі свічок, спогади, що лишилися в мене про маму. Про її історії. Вона ніколи не розповідала мені про своїх батьків. Про свій дім.

Але чому мама полишила все це?

Кусаючи губи, я роззирнулася залою. Куди не кинь оком, люди сміються й балакають, цілком невимушено почуваючись у