Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Я помотала головою, нервово сміючись із цієї дурості. Та в цій історії для мене ще лишалося

чимало невідомого.

— Що Зола мав на увазі, коли казав, що Вест подібний до Сента?

Клов знизав плечима.

— Сама знаєш.

— Якби знала, я б не запитувала.

— У ньому причаїлася купа демонів.

— Це в нас усіх. — Я значущо глянула на нього.

— Гадаю, так воно і є.

Я схрестила руки на грудях, не переймаючись тим, що шовк може порозходитися. Як я втомилася від таємниць! Як утомилася від брехні!

— Ось я тут, Клове. Заради тебе й Сента. Ти винен мені до чорта більше, ніж оце все.

— Винен тобі? — Він звузив очі.

Я звела брови та зневажливо глянула на нього.

— Сент не єдиний, хто кинув мене на тому березі.

— Фей, я… — Клов смикнув щелепою.

— Мені не потрібні перепрошення. Мені потрібна правда.

Його погляд на мить ковзнув по Вестовому персню на моїй шиї.

— Цікаво мені, чи ви з ним… — Він не договорив, повагався і повів інше: — Вест робить те, що потрібно Сентові. Будь-що. І зазвичай це доволі брудна робота.

— Як на Совані? — тихо спитала я.

Той кивнув.

— Як на Совані. Вест уже давно Сентів посіпака.

— Ось чому Сент віддав йому «Жоржину», — промурмотіла я.

Він її заслужив.

Клов нахилився вперед, уперши лікті в коліна.

— Він небезпечний, Фей, — мовив м’яко. — Із цим хлопом слід бути обережною.

Я не почула нічого принципово нового. «Жоржина» — корабель-примара й виконує примарну роботу. От тільки не полишало відчуття, що навіть команда не бачить усього, що Вест робить для мого батька.

Тієї ночі, коли Вест зізнався мені в коханні, він розповів мені і про Сован. Про купця, чию справу занапастив на замовлення Сента. Не сказав тільки, що це була лише одна з численних схожих історій і що батькові доручення були для нього найважчим тягарем.

«Не бреши мені — і я не брехатиму тобі. Ніколи».

Єдину обіцянку, яку ми дали одне одному, Вест уже порушив.

Я задивилася на краплі, що дзенькали в балію, у якій хилиталося моє відображення. Бездонний синій колір сукні зробив моє руде волосся вогняним, щоки залилися рум’янцем. У цій сукні я аж спітніла.

У кімнаті таверни, що її підготував для мене Зола, палав вогонь у каміні, а постіль була настільки м’яка, що я на такій і заснути нездатна.

Я до пуття не розуміла, кого він намагається вразити. Жодне море розкоші не змиє з нього той бруд, яким він себе вкрив. Певна, що шрами на Віллиному обличчі та порізані вітрила «Жоржини» — це просто ягідки.

Я спустилася в таверну; шовк щільно огортав моє тіло, спідниці приємно шелестіли. Клов із Золою цмулили хлібну за столом у найдальшому кутку. Обидва вбрані в гарні костюми, пошиті на замовлення, з начищеними латунними ґудзиками. Неслухняні вихори зализані й зачесані, не затуляють обвітрених облич. На мить в очах промайнули знайомі спогади. Клов завжди був таке собі вайло, одначе в дорогому зеленому кашемірі мав молодший вигляд, його світле волосся аж сяяло.

Забачивши мене, він виструнчив спину, поставив чарку, із якої хлебтав горілку, а я помітила власне віддзеркалення в шибі. Волосся закручене в локони, підколоте так, що навколо голови утворився наче німб, сукня виблискує у сяйві свічок.

Вигляд, як на мене, я мала геть сміховинний.

— Так-так… — Зола обмацав мене поглядом із голови до п’ят. — Що думаєш?

Він підвівся з крісла, розвів руки, демонструючи своє вбрання.

Я побіжно зиркнула на нього.

— Гадаю, що готова з цим якнайшвидше покінчити, аби забратися звідси до дідька.

Клов осушив чарку, звівся й відчинив двері таверни. Крізь них увірвався холодний вітер, я скулилася. Плащ, який придбав мені штурман, я вирішила залишити в кімнаті, бо, накидаючи його на плечі, почувалася так, ніби мене душить щось важезне. І ще зимне повітря приємно холодило від того жару, що пашів мені під шкірою.

Клов дав мені слово, що за кілька годин усе розповість. Завтра я буду вже в дорозі на Звуження. І зможу розшукати «Жоржину», перш ніж Вест знищить більше, ніж уже встиг.

Цокаючи підборами, рушила за Золою назирці. Попри те, який самовпевнений вигляд він корчив, було помітно, що нервується. Крокував униз вулицею уже не звичним залізним кроком, а губи міцно стиснув у ниточку. Утупився в землю, розмірковуючи. Щось обчислюючи. Підраховуючи.

Він вів нас крізь усе місто, і що далі ми просувалися, то красивіше ставало довкола. Сутінки забарвили Бастіан у м’які рожеві й лілові тони, відблиски падали на стіни білокам’яних будинків, і від цього все навколо здавалося казковим сном.

Ми вчергове повернули за ріг, і бруківка з грубих каменів змінилася на гладенькі гранітні плитки. Зола зупинився, вдивляючись у сяйливий мармуровий фасад великої будівлі віддалік.

Над широкими відполірованими сходами здіймалися височезні арки, три подвійні двері були розчахнуті в ніч.

Пишно оздоблена табличка над центральними дверима повідомляла: «Будинок Азимут».

Друге слово я знала. Це термін, що його використовують в астрономічній навігації для визначення напрямку за розташуванням сонця, місяця чи зірок. Одначе слово «будинок» і близько не описувало цю споруду. Кожен дюйм поверхні прикрашало кам’яне різьблення, укриваючи її квітами та лозою, а над тим усім простягалося нічне небо з перлоликим місяцем.

Зола мовчав, його погляд мандрував сюди-туди між тими арками та його власними черевиками.

Я зловтішно скривилася, зрозумівши, що він намагається набратися хоробрості. Такий Зола мені до вподоби. Непевний. Переляканий.

— Готова?

Він озирнувся на мене, проте відповіді не дочекався. Попростував сходами без нас.

Я поглянула на Клова. У ньому не помітно було того вагання, що обтяжувало Золу. І це могло свідчити хіба про одне. Що все йде за його планом.

Він жестом запропонував мені йти першою, я підсмикнула важкі спідниці й теж рушила сходами до входу. Коло обличчя промайнув вітерець, розкуйовдив кілька локонів,