Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Оця.

Це була неймовірно насичена синь, колір моря в сонячну днину, коли воно таке глибоке, що дна не видно. Темна тканина ледь мерехтіла, ловлячи відблиски світла. Я не могла уявити, що ж такого замислив Клов, що вимагало б гарної сукні, але відчуття підказувало: це «щось» мені не сподобається.

— Гаразд, ходи-но сюди. Знімай усе.

Майстриня обома руками обхопила манекен, відхилилася і притулила його до стіни. Відтак із шелестом запнула завісу навпроти дзеркала та стала руки в боки, озираючи мене.

— Ну що? До справи!

Я стиха вилаялася, розстебнула та стягнула сорочку, почепила її на вішалку, тоді взялася за штани, обережно розправила складки, поцокала язиком.

— Так, подивимося на тебе. — Швачка окинула поглядом мене, роздягнену, насупилася,

завваживши шрами на руці та шви на нозі. А це ж іще далеко не всі відмітини на моїм тілі. — Нічого, гадаю, ми це все можемо приховати. Розвернися.

Я знехотя підкорилася, повернулася до неї спиною. Визирнула через завісу і зустрілася очима з Кловом: той знову хитро посміхався. Я смикнулася, коли холодні пальці торкнулися мого поперека та пробіглися по ребрах.

— Добре, — кинула майстриня.

Вийшла з-за завіски й повернулася з якимось клаптем цупкої білої тканини на зав’язках. Я сахнулася.

— Це що?..

— Корсет, люба моя, — солодко всміхнулася та. — Підведи руки.

Я прикусила нижню губу, щоб не вилаятися, і розвернулася, щоб дати швачці притулити до мене шмат тканини. Жінка затягнула зав’язки так, аж мені ребра мало не хруснули, і я вхопилася за стінку, щоб не впасти.

— Що, ніколи не вбирала корсетів? — поцікавилася дивним голосом.

— Ні, — буркнула я.

Мама на мене ніколи таке не натягала, та й на Джевалі якось не знадобилося.

Відтак майстриня прилаштувала мені до талії паньє, зав’язала шнурки так, щоби над стегнами випирали обручі каркаса. Потім узялася до шовку: краяла, припасовувала і підколювала, поки відрізи не прибрали форму сукні. Тільки коли відсмикнула завіску, я змогла роззирнутися й побачити результати її роботи.

У дзеркалі з позолоченою рамою відбилася моя фігура, і я аж відсахнулася, задихнувшись.

Зверху дві половинки майбутньої сукні були стягнені на ліфі, в декольте зі складок тканини визирала западинка між грудьми. Рукави були тільки злегка підколоті клаптями синього шовку, а спідниця вже спадала ефектними хвилями.

— Потрібні кишені, — пробурмотіла я, глитнувши.

— Кишені? — скривилася кравчиня. — Якого милого тобі потрібні кишені?

Я не відповіла. Ще ото розказуватиму їй, куди маю ховати ножа й нащо він може знадобитися мені на вечірці.

— Зробіть, та й по всьому, — завважив Клов із-за моєї спини.

— Ну зачекай. — Жінка зітхнула та зникла десь у глибині крамниці.

Клов усівся в крісло, окинув мене поглядом.

— Твоя мама воліла б умерти, тільки б у таке вбрання не влазити.

Мене вразило, з якою легкістю він зачепив цю нашу спільність, коли ще кілька годин тому я готова була його вбити. Малою я липла до штурмана завжди й усюди: і на борту, і в порту. Тепер дивилася на нього — і видавалося, ніби мені знову десять. І від цього накочувалося ще більше туги за мамою.

— Що сталося між Золою та Ізольдою? — спитала стиха, сама не певна, чи хочу почути відповідь.

Клов посовався, випростав спину, посмикав комір сорочки.

— Що ти маєш на увазі?

— Сент казав, щось там між ними сталося. Що саме?

Штурман відвів очі й цим виказав себе.

— Гадаю, про це варто поговорити із самим Сентом.

— А я тебе запитую.

Той потер обличчя, протяжливо видихнув. Тоді знову відкинувся на спинку крісла й окинув мене довгим поглядом.

— Зола щойно взявся торгувати в Бастіані, коли зустрів Ізольду. Вона працювала в торговому домі й, гадаю, побачила можливість утекти.

— Від чого?

— Від чогось, від чого вона тікала. — Клов стиснув щелепи. — Вона уклала із Золою угоду й пішла до нього в команду добувачкою. Але йому від неї потрібно було більше, ніж її здібності до коштовностей. Не знаю, що там між ними сталося, та хай там що, воно було таке неприємне, що Ізольда віддала все зароблене, аби вибратися з «Селени».

Я зіщулилася: не хотілось уявляти, що ж це таке могло бути.

— А тоді вона зустріла Сента.

— А тоді вона зустріла Сента, — повторив за мною Клов. — І все перемінилося.

— Як вона домоглася, щоб він її взяв до себе?

— Не думаю, щоб у нього був аж такий вибір. Ізольда згубила його просто в той день, коли сіла навпроти в таверні Ґріффа.

Ґріфф. Я не втримала усмішки.

— Вони потоваришували. А тоді справа зайшла далі, — промовив Клов, а погляд його блукав задумливо. — Ну а потім з’явилася ти.

Я сумно всміхнулася. Мої перші спогади були пов’язані з ними обома — з Ізольдою та Сентом. Освітлені м’яким золотавим сяйвом. Не зіпсовані нічим із того, що сталося потім. Двоє, які знайшли одне одного.

Я помацала Вестів перстень, що висів на шиї, узяла й піднесла до очей. Саме це я відчула, коли Вест поцілував мене у Грозових Тенетах. Ми ніби утворили свій власний світ. Тої миті так воно і було.

Якщо чутки в Саґсай Голмі не брешуть, то Вест уже готовий віддати і «Жоржину», і все решту. Мені треба завершити розпочате батьком, якщо хочу цьому завадити.

— Він не міг цього спланувати, — мовила я, більше сама до себе.

— Хто?

— Сент. Він не знав, що я забралася з Джевала, поки ми не побачилися в Серосі. — Я поволі складала два і два. — Я не входила в його плани, поки Вест не взяв мене до себе.

Клов вирячився на мене.

— Моя правда? — Але відповіді я не потребувала. Своїм мовчанням штурман тільки підтвердив мої слова. — Коли я заявилася до нього, Сент не бажав мати зі мною нічого спільного. Та коли того вечора побачив, як лишаю гавань на