Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

маю відіграти я. Відколи ми рушили з Дерна, усе скидалося на суцільні перегони. Цікаво, що ж буде, коли добіжимо до фінішу? Джевал. Занурення. Саґсай Голм… При цьому Зола кожен рух робив із виваженою точністю. Я розуміла, що це якось пов’язане із Голланд, проте на цьому моя прозорливість закінчувалася.

Кой зі шканців споглядав, як я зникаю за бортом.

Команді було наказано в жодному разі не полишати «Селени», і джевальські добувачі, схоже, не мали нічого проти. Сторожко озирали обриси міста на пагорбах, ніби щось там їх лякало. Бастіан виявився більшим за весь острів Джевал.

Зола, приязно усміхаючись, досі балакав із гаваньмейстером. Ми з Кловом, проминувши його, рушили до широких кам’яних сходів, що вели до торгового дому, анітрохи не схожого на поіржавілі конструкції, у яких ярмаркували на Звуженні. Цей був зведений з чистого білого каменю, на кожному розі — вигадливі скульптури птахів, що розправили крила над вулицею.

На верхній сходинці я зупинилася: з широкої вулиці розгортався краєвид великого міста. Я роззирнулася, намагаючись охопити його поглядом, але Бастіан здавався неосяжним. Безмежним. Ніколи нічого схожого я не бачила.

Клов зник за рогом торгового дому, а я знов озирнулася на вулицю. Пірнула у провулок за штурманом — він чекав. Сперся на кам’яну стінку, світло ліхтарів вихоплювало половину його обличчя. Навіть стоячи посеред вулиці, оточений будинками, що заступали небо, він скидався на велета.

Глянув на мене з-під крислатого капелюха — і колючий холод, що струменів із його очей від тої миті, як побачила його на «Селені», зник. Такий знайомий погляд, що аж плечі мої розпросталися і неймовірне напруження, яке стискало ці десять днів, послабило пута. За єдину мить відчула, як вони розплутуються. Очі Клова осяяла хитра

посмішка, кутик вусів смикнувся вгору.

Я ступила чотири кроки до Клова, лунко простукавши черевиками по бруківці, та оповила його руками. Скрик, що скалкою сидів у горлі, нарешті вихопився назовні, я притиснулася до штурмана, учепилася в куртку. Мені було байдуже, що це прояв слабкості. Що показала, як мені страшно. Мені хотілося бодай на мить відчути, що я не сама.

Клов постояв незрушно, сторожко зиркаючи навсібіч, та вже за мить його ручища стиснули мене.

— Ну-ну, Фей, — промурмотів він, поплескуючи мене по спині.

Я притиснула руки до грудей, даючи йому обхопити мене міцніше, заплющила очі.

— Він знає, де я? — Вимовити вголос батькове ім’я так, щоб стриматися, у мене не виходило.

Клов трохи відхилився — так, що я, задерши голову, поглянула йому в лице, і дужа лапа стерла сльозинку з моєї гарячої щоки.

— Він чудово знає, де ти.

Якщо Сент до цього причетний, то він усе знав і того ранку, що ми бачилися в Дерні. Сидів за столом навпроти, дудлив свій чайок — і ані натяком не виказав, що саме чекає на мене у провулку.

Я вишкірила зуби. Як же я втомилася від усіх цих батькових ігор. Проте злість одразу ж заступив відчай. Знову вчепилася у Кловову куртку.

— Мені треба звідси вибратися. Повернутися до Звуження.

— Ти нікуди не рушиш, поки ми не покладемо цьому край. — Клов цьомкнув мене в маківку й пішов далі вулицею, обмацуючи кишені.

— Чому — край? — гукнула я, наздогнавши його. — Ти нічого мені не пояснив.

— Ми довго працювали задля цього, Фей. І не можемо завершити без тебе.

Я зупинилася, витріщилася на нього.

Почувши, що мої кроки стихли, Клов пригальмував і озирнувся на мене.

— Поясни, що відбувається, або я домовляюся з першим-ліпшим судном, щоб мене відвезли на Звуження, — мовила стомлено.

Той зупинився під облупленою вивіскою торговця рибою, зітхнув.

— Ще день — і про все дізнаєшся.

Я бачила, що не переконаю його. Якщо все це діло рук мого батька, то ця мозаїка має купу фрагментів, і я лише один з них.

— Можеш присягнутися? — Я підступилася до нього: хай тільки спробує мені збрехати.

— Так.

Я дивилася йому в обличчя. Так хотілося повірити…

— Маминою пам’яттю?

Він здригнувся, стиснув губи, помовчав.

— Присягаюся.

І відразу роздратовано помотав головою.

— Така ж уперта коза, як і та, — пробурмотів.

Комір куртки задертий, світле волосся вибивається з-під капелюха… Уперше з тої пори, як полишила Дерн, я відчула, що здатна видихнути. Він мав такий домашній вигляд. Поки поряд, він не

дозволить, щоб зі мною щось сталося. І по правді, якщо вони з батьком мають подолати Золу, то я в ділі.

Ми дійшли до місця, де вулиця раптово перетекла в площу з крамницями, опорядженими великими прозорими вікнами. Кожна рама пофарбована в яскравий колір, на кожному підвіконні — вазонок із квітами. Клов зупинився на розі перед першою крамницею, поправив капелюха. Вивіска виголошувала: «Сукні та лівреї».

Штовхнув двері, я ввійшла за ним. У крамниці було тепло, якась жінка з голкою в руці схилилася над манекеном.

Позирнула на нас, не підводячи голови, зміряла поглядом.

— Чим можу допомогти?

Запитання прозвучало, наче звинувачення.

Клов прокашлявся.

— Нам потрібна сукня. Така, щоб до свята. — Я ошелешено витріщилася на нього, та, перш ніж устигла щось завважити, він додав: — І на завтра.

Жінка підвелася, спритним рухом увіткнула голку в подушечку, прикріплену до зап’ястка.

— Тоді вам потрібно чимало грошви, щоб заплатити мені за роботу на всю ніч.

— Та скільки завгодно, — відказав Клов.

Якусь хвильку вона, схоже, розмірковувала, відтак пройшла вздовж рулонів тканини, викладених на довгому дерев’яному прилавку.

— Якраз учора прийшли нові шовки. У Бастіані ще ніхто таких не має.

Клов, не зважаючи на мої вбивчі погляди, рушив за жінкою до віконця, що визирало на вулицю.

— Що ти коїш?! — прошипіла я, ухопивши його за рукав.

— Просто повір мені.

Я була страшенно зла і на себе, і на нього. Щойно уздріла Клова на Золиному кораблі, мала б зрозуміти: Сент щось замислив. А тепер мене втягнули в якусь хитромудру комбінацію, і не факт, що вийду з неї неушкодженою.

Клов поволі, кривлячи губи, уважно провів долонею по всіх