Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Це буде сюрприз.

Він висунув шухляду, витягнув гаманець і хутко відрахував двадцять п’ять монет. Закінчивши, накрив стовпчик долонею і підсунув його до мене по мапі.

Клов підвівся.

— Мені потрібно, щоб ти вбралася й дісталася причалу, перш ніж у полі зору з’явиться Бастіан. — Зола засунув шухляду й теж звівся, обійшов бюро й

опинився навпроти мене лицем до лиця.

— Черевики. — Клов вичікувально простягнув руку.

Я подивилася на власні ноги. Шкіра на взутті подряпана, заквецяна — ще з того часу, як воно крокувало вуличками Дерна. Промимривши прокляття, роззулася й поставила черевики на підлогу — хай сам нахиляється. У кутику Кловових губ ледь помітно смикнулася посмішка, він нахилився й забрав мої шкарбуни.

Зола прочинив двері, зачекав, поки ввійде Калла, відтак вони з Кловом вийшли з каюти. Жінка мала зміну одягу; я позирнула на перекинуту через її руку сорочку з пишними манжетами на рукавах.

— Ти що, знущаєшся? — просичала я.

Калла нетерпляче смикнула головою.

Я стягнула сорочку через голову, розстібнула штани й полізла в балію. Обдерті кісточки пальців запекло від гарячої води. Бульбашки мали тонкий трав’яний аромат, я набрала води у пригорщі, міцно розтерла тіло, шию та обличчя. Помившись, ретельно витерлася й підійшла до люстра.

Глянула на власне віддзеркалення — і не втримала усмішки. Колись перед цим дзеркалом напевне стояла мама. Ізольда вочевидь була не старша за мене теперішню, коли Зола взяв її в команду. Цікаво, скільки часу їй знадобилося, щоб зрозуміти, що він за один. Вона ніколи не розповідала мені про час, проведений на «Селені», і десь у глибині душі я й не хотіла про це чути. Для мене мамин дух живе на «Жайворі». Не подобається мені думати, що частина її може лишатися тут.

Як могла, розчесала пальцями гриву, вивільнила кінчики волосся та стягнула у вузол. Приборкувати неслухняні пасма, що повибивалися навколо обличчя, не стала. Золі достоту потрібен хтось, щоб грати роль Солонокровного, але вже має те, що має.

Калла жбурнула сорочку на койку, я підняла її та обмацала тканину. Не така, як зазвичай носять торговці. Свіже й тонке полотно ніжно огортало руки та спадало на зап’ястя. Штани також нові, з цупкої чорної вовни, ґудзики з китового вуса. Перш ніж схопити мене в тому провулку в Дерні, Зола вочевидь незле підготувався. Він мав дуже детальний план. Від цієї думки в мене сироти побігли спиною.

«Два дні, — мовила я собі. — Два дні — і вже вертатиму назад на Жоржину».

Я ще не встигла застебнути сорочку, як у двері постукали. Калла відчинила, там стояв один із Узбережних Волоцюжок. У рученятах тримав мої черевики. Вичищені й намащені, старі шнурки замінені на нові, з міцного крученого шнура. Глянула на них — і горло стиснуло від напливу почуттів: згадала той день, коли отримала їх від Веста.

Я мокла під дощем біля крамниці місцевого перекупника, підглядаючи, як він перемовляється із Віллою у провулку. Світло ліхтарів загострило Вестове обличчя, і, коли пролунало моє ім’я, голос його затремтів. Це вперше, на єдину хвильку я тоді побачила, що в ньому криється. А тепер сумувала

за ним так, що й дихати було важко.

Я не могла не замислюватися над словами Золи й батька. Про те, що у Весті криється чорна діра, яка мені не відома. У глибині душі я не хотіла про це знати. Хотіла вірити, що з тим нічого не вдієш. Усякий, хто вижив на Звуженні, має в собі таку саму чорну діру. Інакше не виживеш.

Проте тієї ночі в Дерні, коли ми заприсяглися не брехати одне одному, він розповів мені не всю правду. І я боялася того, про що могла б дізнатися, якби він розповів геть усе. Боялася, що наступного разу могла подивитися на нього іншими очима. Що побачила б когось на кшталт Сента.

Розкидані тут і там на березі, перед нами стиха мерехтіли вогні, немов далекі зорі.

Бастіан.

Я стояла на носі «Селени», споглядаючи, як наближається місто. Це місце мені було відоме лише з розповідей. Вулиці, вогні, барви, з яких складалися спогади, що не були моїми власними.

Мама любила Бастіан. Блиск намоклої від дощу вуличної бруківки в місячному сяйві. Хвилі будинків, що ніби накочуються на пагорби, і аромати ринків. Та зрештою вона полишила місто назавжди.

Портові працівники сповільнили роботу, коли судно увійшло в гавань і команда прибрала вітрила, ретельно підгорнувши їх до щогл. Під нічним покровом «Селена» була дуже гарна, темне гладке дерево тьмяно виблискувало. І все ж екіпажу бракувало відмитих облич і гаптованих сорочок, щоб приховати, звідки прибули. Ми торговці зі Звуження аж до нутра кісток, і на всіх обличчях у гавані було написано: це помітили.

Усі інші кораблі, що стояли тут на якорі, здавалися вирізьбленими з сонячних променів, вимальовувались чіткими чистими обрисами на тлі бездонного неба. Міста Безіменного моря пишалися своєю заможністю, і Бастіан серед них найперший. Мама свідомо не підтримувала цей дух, проте він відчувався в кожній дрібниці. Наприклад, у тому, як її інструменти на ремені завжди сяяли, начищені, або ж у тому, як вона

постійно тримала нігті охайними й чистими.

Деякі речі з людини нічим не виведеш, хай як далеко її занесе від дому.

До нас потягнувся натовп працівників порту на чолі з гаваньмейстером. У нього були такі густі насуплені брови, що здавалося, наче він постійно в поганому настрої. Розмахував над головою обома руками, не випускаючи з них пергаментів. Та Зола не гаяв часу, щоб якось освоїтися. Не дочекався навіть дозволу, відразу наказав команді віддати швартови.

— Хто такі? — гукнув гаваньмейстер, зупинившись і задерши голову, щоб роздивитися знак на фоку.

Зола перезирнувся із Кловом, скинув трап, а команда «Селени» позирала з борту, як той спускається на пристань.

— Час і нам. — Клов заткнув за ременя ще одного ножа.

Я підозріло окинула його оком. Він навіть не глянув на мене, відколи ми стояли поряд у Золиній каюті та я усвідомила, що на «Селені» він відіграє важливішу роль, ніж гадає сам Зола. Проте Клов навіть не натякнув, що відбувається та яку роль