Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Поминки?

Наступного дня мамине тіло вимили, вдягли й поклали на стіл у вітальні для прощання. Дві жінки, яких я не знав, прийшли допомогти бабі й Стефі. Пам’ятаю, я сидів у вітальні й спостерігав, як вони сновигають туди-сюди в кімнату, де вона лежала, то заносячи, то виносячи речі, ніколи не забуваючи причинити за собою двері.

Мама лежала в труні в довгій чорній сукні з розлогим білим коміром, подібним на велетенську ромашку навколо її шиї, із брошкою з гірського кришталю, припнутою на грудях. У мами була схожа прикраса зі справжнім діамантом, і хоча дехто хотів, щоб вона пішла в могилу з діамантовою, усе ж вирішили замінити дорогоцінну на кришталеву. Нам знадобляться гроші. На ноги їй вдягнули чорні панчохи й чорні черевики. Руки схрестили на грудях, праву поверх лівої, щоб на пальці виднілася обручка, під голову поклали білу подушку, а поруч — кілька білих лілей. Диво, як їх так швидко знайшли. Її волосся вимили й зачесали, і, як колись, воно знову стало хвилястим, а вона — спокійною, хоча й не такою, як видалася мені, коли я побачив її під простирадлом.

У вечір почали підходити люди, щоб вшанувати маму, і дехто залишався.

Подали наїдки й горілку, люди їли й пили, говорячи спочатку про маму, а потім і про інші речі. З’явилася колода карт, люди — чоловіки — почали грати, залунав сміх і гучні жарти, і це тривало далеко за північ.

Я спав у нашій кімнаті, один на великому ліжку, де колись спали тато й мама.

Похорон?

Ховали маму наступного дня опівдні.

Прийшов священик із помічником, справили коротку панахиду над тілом, і, коли труну забили, усі тричі проспівали скорботне «Вічная пам’ять».

Люди навколо плакали, але я, як не намагався, не міг. Здавалося, я загубив шлях до джерела своїх сліз. Я відчував, що вони там, але просто не міг їх знайти. Засмучений тим, що люди скажуть, нібито син не любив маму, я попросив Стефу, яка стояла поруч, ущипнути мене по-справжньому, щоб я заплакав. Але почувши це, вона голосно схлипнула, поклала руку мені на плечі, притулила до себе, і так ми стояли, доки співи не припинилися. Вона плакала, а я стояв нерухомо.

Похоронного воза, звісно, не знайшли, тож труну поклали на звичайний, запряжений одним конем. Помічник священика з хрестом ішов попереду, за ним їхав віз із труною, а потім тягнулися священик, баба, Стефа, тета Еда, вуйко Ґенко, Нора і я.

Доволі багато людей прийшли на церемонію до хати, серед них — пан Атрамент, але ще більше приєдналися, коли ми йшли містом. Оголошення про похорон замовили в друкарні місцевої газети, і його примірники висіли на телеграфних стовпах — білі прямокутнички з жирною чорною смугою по краях, усередині вгорі — хрест, а під ним текст. Я вистежував їх, поки ми йшли вулицями, і щоразу радів побачивши.

Цвинтар був на іншій околиці міста, і щоб дістатися туди, ми мусили пройти короткий відрізок тим шляхом, яким відступали німці. На щастя, німці рухалися в інший бік, тож ми просувалися без перешкод, а коли нам хтось заважав, вони швидко звільняли дорогу. На обличчях німців, які дивилися на нас, коли ми їх проминали, змішалися цікавість і сум.

Шлях до цвинтаря вів пагорбом, і зрештою ми туди дісталися. Могилу викопали поруч із похованням дідуся — маминого батька, — який помер того дня, коли я народився. На диво малий земляний горбочок гірчичного кольору лежав на краю могили. Я очікував, що той горбок буде вищим. Чомусь він нагадав мені кущ, чиє листя восени пожовкло і під ним можна знайти притулок від вітру.

Цього разу панахида над труною була значно довшою, знову тричі проспівали «Вічная пам’ять», труну опустили в могилу, священик окропив її свяченою водою, ми всі кинули туди квіти, а копачі, які повсякчас стояли окремо, очікуючи, почали кидати землю на труну. Земля грюкала об віко похмуро й глухо.

Я зазирнув у могилу, коли кидав свою квітку, і, побачивши труну, вкотре здивувався, яка ж вона маленька. Здавалося, що вона мала бути більшою.

Коли могилу закидали, зверху зробили маленький, охайно вирівняний земляний горбочок, а в головах у ґрунт тимчасово встромили простий хрест з білого дерева. Також поверх могили поклали принесений вінок і квіти, що залишилися, а потім усі розійшлися.

2

Твій тато?

Майже одразу, коли ми повернулися додому, двері відчинилися, і ввійшов тато в супроводі півдесятка вояків з його сотні. Вони спромоглися вирватися з оточення і кілька днів діставалися міста, коли пішки, коли транспортом. Залишки їхнього підрозділу мали зустрітись у селі біля угорської границі, і вони прямували туди. Так склалося, що дорога, якою вони йшли, проходила повз місто.

Секунду чи дві я не розумів, хто цей дивний німецький офіцер на чолі групи вояків, озброєних до зубів пістолетами, гранатами й автоматами, але потім почав впізнавати під шаром пилу й поту, що вкривали його обличчя, одну за одною риси, знайомі з дитинства, що так багато для мене значили, — сталеві скроні, тонкий прямий ніс, прямовисні щоки, карбовані уста, глибоку ямку на підборідді й, зрештою, осяйні сірі очі, що поступово прояснювалися перед усмішкою.

Я гукнув «тату!» майже одночасно з Норою, і ми вдвох підбігли до нього й обійняли. Він підняв нас обох разом, притиснув до себе і якийсь час тримав на руках.

Мені в груди тиснув автомат, що висів у нього на шиї, болісно врізавшись у ребра, та я не звертав на це уваги й хотів, щоб так тривало вічно.

Раптом я зрозумів, що плачу, і здалося, що знову все гаразд.

Цвинтар?

Тата не здивувало те, що сталося, бо він готувався до такого після телеграми й вирішив одразу провідати мамину могилу. Він шкодував, що витратив під час подорожі день на перепочинок, бо інакше встиг би на похорон. Усі ми, як і його супутники, захотіли піти з ним, але він наполіг на тому, що піде сам. Перед тим лише випив велику склянку води.

Чоловіки помилися в городі з помпи, роздягнувшись до пояса, рясно намилившись великим бруском саморобного брунатного мила, що винесла баба, і витершись рушниками, які вона дала. Тато, повернувшись, зробив це саме.

Де ви спали?

Ліжко, на якому лежала мама, винесли, тато спав сам на великому ліжку, зачинивши двері в кімнату, я — на своєму у вітальні, а чоловіки — зі мною на