Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Щодо зброї, то на додаток до гармат виднілися звичайні болтові однозарядні рушниці, автомати, подібні на довгі пістолети, великі кулемети з ніжками попереду і без них, гранатомети, які німці називали Panzerfaust — кулак проти танка, — і щось подібне на вогнемети.

Потяги?

Німці відступали також потягами.

Ці були надзвичайно довгі, і часом доводилося чекати з чверть години, заки вони проїдуть. Ті потяги складалися з вантажних вагонів, у відчинених дверях яких стояли вояки, спокійно роззираючись, що чергувалися з відкритими платформами, якими перевозили гармати й різноманітний транспорт, зокрема танки. Вояки стояли поруч або сиділи всередині деяких з них, спокійно вивчаючи довкілля. Їхні обличчя, здавалося, виказували радість, що вони ідуть додому.

Потяг-шпиталь?

Одного дня на станцію заїхав потяг, що відрізнявся від інших — він складався винятково з пасажирських вагонів, і крізь вікна було видно білі поздовжні смуги, що скидалися на ліжка, які стояли одне на другім. Потяг не рухався, і де-не-де німецькі вояки, дехто з бандажем на голові, плечах, грудях або руках, витикалися з вікон, щоб купити в місцевих жінок садовину та ягоди, принесені із сусідніх сіл. То був один зі шпитальних потягів, що віз поранених вояків до Німеччини.

Деякі жінки заходили у вагони, щоб погендлювати, я й собі вирішив зазирнути, як воно там.

Був це геть інший світ, ніж надворі. Усередині вагон був повністю відкритий, з трирівневими полицями, розташованими впоперек і з вузенькими проходами між ними. Чоловіки, деякі частково в одностроях, інші в білизні, лежали на полицях, прикрившись простирадлами, дехто на спині, інші на боці, хтось сперся на лікоть, а хтось сидів. Дехто стояв або сновигав між полицями чи проходом вздовж іншого боку вагона. Усе довкола було біле — простирадла, білизна, бинти, подекуди з червоними плямами, де кров просочилася крізь марлю.

Було спекотно й задушливо, і запах ліків, змішаний із чимось нудотним, висів у повітрі. Ніхто не розмовляв, і тиша дзвеніла у вухах, наче тихе нескінченне скиглення когось, кому нестерпно боліло. Час від часу її порушували здавлені стогони з різних кутків вагона.

Зачарований, наче в полоні чогось прекрасного, я йшов проходом, позираючи довкола, і не міг відвести очей від того видовища, але раптом несподівано відчув, як від поштовху хитнуло вагон. Потяг рушив!

Вояк, що стояв поруч зі мною в однострої, повернувся до мене і сказав щось нагальне німецькою. Я розрізнив лише кілька слів: Bubi — хлопчик; steig aus — стрибай; Deutschland — Німеччина. Вочевидь, він квапив мене вискочити з потяга, бо інакше я опинюсь у Німеччині.

Тоді потяг уже почав набирати хід, і, наче одержимий, я побіг назад до дверей, крізь які ввійшов, вистрибнув у повітря і, вдарившись об землю, покотився.

Мороз пішов мені по шкірі, а волосся стало дубом на голові, коли я зупинився. Збираючись підвестися, я заклявся більше ніколи не вчиняти такого безглуздя.

15

Знову Вечір?

Війна проникла була в мозок і життя кожного, і ми з друзями вже не проводили багато часу на Наталці. Натомість я повернувся до свого вірного товариша Вечора і грався там сам годинами або сидів на вербі та мріяв, заколисаний неквапливою течією внизу.

Одного дня, коли я був занурений саме в це заняття, до мене долинув голос з боку бабиної хати. Мене кликали на ім’я. Високий жіночий голос настирливо розтинав повітря, як неймовірно довгий батіг, спочатку розгортаючись, потім вигинаючись граційно навсібіч, розпрямляючись, доки не витягувався на повну довжину й нарешті вистрілював із раптовим ляским призвуком тиші.

Я вже певний час чекав на щось таке і знав напевно, що воно значить, свідомо відмовляючись реагувати, вдаючи, що я десь в іншому місці й не чую, і лише коли голос урвався, повільно, наче до краю виснажений, я зліз із дерева й поплентався додому. Пішов не дорогою, а полями й задвірками, що, вихиляючись, привели мене до бабиної хати.

Позирнувши над парканом, я побачив, що вікно в кімнаті, де лежала мама, відчинене, тож заліз у двір, підійшов до вікна і крізь нього вліз у кімнату.

Мама, як завжди, лежала горілиць, витягнувшись на повний зріст під простирадлом, але тепер його натягли поверх голови так, що не було видно навіть розхристаного на подушці волосся.

Із серцем геть у горлі, я, здається навшпиньках, підійшов до ліжка, потягнув і трохи підняв простирадло, зазираючи під нього.

Її обличчя виглядало краще, ніж впродовж останніх кількох місяців — повніше і м’якше, і вираз спокою розгладив її риси. Їй уже не боліло. Ніс її, одначе, залишився тонким і загнутим, як і раніше, а очі під заплющеними повіками — опуклими й величезними. Я дивився на неї кілька секунд, а потім, вирішивши, що побачив усе, що можна, знову натягнув простирадло поверх обличчя і цього разу вже точно навшпиньках підійшов до вікна і виліз надвір.

Я переліз через паркан і знову поплентався полями й задвірками, доки не вийшов у поле за містом, виліз на великий пагорб, ліг у високу траву і почав спостерігати, як угорі наді мною на небі кудись пливуть хмари, як зовсім нещодавно плинула вода у Вечорі.

Я лежав так довго, аж доки не стало пізно, а повернувшись додому, зайшов крізь передні двері.

Баба і Стефа чекали на мене, але нічого не сказали, усвідомлюючи, що я вже знаю, що сталося.

Нора, ймовірно, плакала у своїй кімнаті.

Частина третя

НОЧІ

1

Хто була Стефа?

Стефа була мамина дальня родичка, яка приїхала допомогти за нею доглядати, коли мама повернулася з лікарні. Вона замінила двох служниць, яких відпустили, і поселилася в кімнатці поруч із кухнею, де раніше мешкали служниці.

Раніше вона жила в місті в одному помешканні з матір’ю й однорічним сином Юрчиком. Вона нещодавно розлучилася з чоловіком, і той поїхав з міста.

Хлопчик не міг жити з нами, тож його залишили з бабусею. Стефа часто заходила до них упродовж дня, проте ночувала в нас.

А тато?

Тато був на Східному фронті. Коли мамин стан погіршився, йому надіслали телеграму з проханням приїхати. У звичайній ситуації йому дозволили б, але росіяни саме перейшли в наступ, і коли мама померла, його підрозділ потрапив в оточення й ми не знали про його