Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

що, за його інформацією, козаки «лежать» по Дніпру з «немалим почтом», мають коней і стережуть на татарських і литовських гінців. Що ж до останніх, то король міг спеціально згустити фарби, оскільки козацька загроза давала йому можливість затримати відправлення поминок («політкоректної» данини) до Криму. У грамоті ж черкаського і канівського старости Онікея Горностая за 1544 р. знову серед мешканців Черкас згадані козаки: «...а черкасці, як бояри, так міщани і козаки...»

1545 р. Сахіб-Герей І подав цілу низьку скарг на козацькі напади, що свідчили про поширення козаччини з Київщини на Поділля. Десь у 1544 — на початку 1545 р. у степ витягнули одночасно кілька козацьких загонів з Черкас, Канева, Брацлава, Вінниці та інших прикордонних міст, очолюваних «старшими козаками Карпом, Андрушой, Лесуном і Яцком Білоусом». Загальна кількість цих вояків сягала понад вісімсот осіб. Одночасне перекриття козаками доволі великих просторів одразу далося взнаки: «Громили по кілка раз (виділено Авт.) каравани купців Турецьких и Перекопських, які того року йшли з Орди до Москви через поля, а інші вже з Москви, назад до Орди», чим заподіяли чималої шкоди. Окрім караванів, козацьких нападів знову зазнали військові загони та гінці кримців.

Спочатку в 1543—1544 рр., коли війська кримців повертались з Угорщини, один із татарських загонів був знищений на дніпровській переправі. А вже літом 1544 р., гінця царевича Емін-Гірея, що повертався з самої Литви, було вбито козаками, а купця, який подорожував разом з ним, пограбовано. Причому царевич наголошував на те, що козаки «не раз і не два то чинять».

З ханських скарг і королівських відповідей дізнаємося про місцевості, у яких найчастіше оперують козацькі загони, — «на Тавані, по Дніпру, на (переправі) Бургунь, на Чорній Криниці, на Дробних Криницях, на Самарі». Саме на тих «урочищах, вище описаних, завжди на воді і на полі людей наших (татар — Авт.) імають». Певно, саме про ці події згадував тодішній автор Михалон Литвин, пишучи: «...коли вони (татари — Авт.) перепливають, як завжди, без суден, прив’язавшись до коней, беззбройні та голі, то їх розбивають ті, які кидаються на суднах з островів, з очеретяних заростей та івняку».

Крім прямих військових походів, козацтво продовжує брати безмитно сіль у Хаджибеї. Щоправда, хан називає їх «соляниками», а не козаками. Але попередні скарги саме на козаків як чумаків дають підстави стверджувати, що в 40-х рр. на соляних промислах діють саме вони. Видобуток солі, з огляду на непримиренну позицію обох сторін, проходив у вигляді військових операцій. 1544 р. «соляники» розгромили кримців і захопили в полон знатного татарина.

Як і в попередні часи, скарги хана не мали жодного практичного результату. Вже на початку весни 1545 р. козаки з Києва, Черкас і Канева здійснили два успішних напади на великі кримсько-османські купецькі каравани. Один, що йшов з Москви до Криму, був атакований в урочищі Ебрава, а другий, що, навпаки, прямував до Московщини, було розбито в урочищі Санчарові. На додаток козаки на 32 чайках спустилися по Дніпру і захопили Очаків.

Цікаво, що під час ревізії Брацлавського замка, здійсненої того ж 1545 р., пропонувалося тримати у фортеці постійний гарнізон з найманців не тільки для оборони від татар, але й задля вгамовування козаків і недопущення їх на турецькі землі.

На перший погляд, козацькі походи видаються хаотичними і грабіжницькими. Проте аналіз документів дає підстави думати, що обвинувачення Сигізмунда І і Сахіб-Гірея І прикордонної адміністрації мають під собою підстави. Тут і чітке визначення кримською стороною міст, з яких починаються козацькі походи, і прізвища деяких козацьких ватажків, у яких можна з легкістю розпізнати українських панів і князів. Загалом, прикордонні урядники не особливо і приховували свій зв’язок з козаччиною. Наприклад, після розгрому татарського загону у 1543—44 рр. один із захоплених, який був до того ж знатного роду, опинився у полоні київського воєводи. Причому останній, не звертаючи жодної уваги на бурю скарг і звинувачень з боку хана, продав полоняника його брату за 30 тис. «дєнєг». А схоплений під Хаджибеєм підданий хана Саричора, ще 1548 р. продовжував залишатися в полоні у Троцького воєводи. Більше того, деякі епізоди дають підставу для підозри самого короля чи принаймні представників уряду Литви.

Наприклад, загибелі того ж вищезгаданого гінця у 1544 р., передувала доволі зухвала вимога його господаря царевича Емінек-Гірея, аби Литва щорічно сплачувала йому 1000 золотих, окрім звичайних упомінків і подарунків. Гонець якраз віз відмову Сигізмунда І. Крім того, ця подія мала ще інші наслідки. Справа в тому, що уряд ВКЛ вже давно скаржився хану, що той присилає посольства з дуже роздутим штатом. Утримання їх, у свою чергу, призводило до істотних витрат державної скарбниці. А після смерті гінця Сахіб-Герей, за його зізнанням, не міг підібрати послів, бо всі відмовлялися, турбуючись за власне життя. Тому до ВКЛ поїхав один Великий посол від ханату.

Що ж до погрому караванів, то причина полягає в боротьбі за контроль над торговельними шляхами. Відповідаючи на скарги хана, Сигізмунд І зазначив, що купці йшли новими шляхами в обхід Києва, Черкас і Канева, аби не сплачувати мито. Король зазначав, що на майбутнє купці нехай йдуть старим шляхом через литовські землі, причому повідомити про себе і отримати належний супровід вони мають ще на Тавані. У випадку ж нападу на купців «на нових шляхах» — в обхід Литви, литовська влада відповідальності нести не буде. Отже, за всіма взаємними обвинуваченнями і виправдовуваннями, спричиненими козацькими нападами, чітко простежується основна думка Вільна: Тавань залишається литовською територією.

Козацькі походи на південь стали настільки частим і звичним явищем, що новий кримський хан Девлет-Герей І 1552 р. вже в одному з перших листів до короля скаржиться на них. Як він зазначав, з Черкас, Канева, Києва та прикордонних міст «козаки кінні і водяні під замки цесаря Турецького і під наші замки і улуси» підходять і шкодять, на полях захоплюють овець, коней, волів. Під Давлет-Керменем українські вояки зненацька напали на яничар і розгромили їх. Цікаво, що хан називає їх «водяними козаками», маючи на увазі флотилію. На ці, вже звичні, скарги, Сигізмунд II відповів не менш звично — грізно наказав прикордонній адміністрації вгамувати козаків.

В історіографії утвердилась думка, що наймання козаків на державну службу відбувалося у 60-х роках XVI ст. Справді, якщо ставити питання про набір козаків на кількарічну державну службу, то можна погодитися з попередніми дослідниками цього питання. Що ж стосується взагалі козацтва на державній службі, то, на нашу думку, це сталося набагато раніше. Вже