Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Однак масового повстання на Правобережжі шляхті підняти не вдалося: українське селянство переважно сприймало цю боротьбу як чужу для себе «панську справу», що не могла принести визволення від кріпацтва. Часто селяни відмовлялися постачати повстанцям провіант. Водночас російська влада використовувала антагонізм між селянами та шляхтою для придушення повстання.

Командувач російської армії на Правобережній Україні фельдмаршал Остен-Сакен у травні 1831 р. закликав місцевих селян вступати у новосформовані козацькі загони, обіцяючи відновлення козацтва. Піхоти і 400 кіннотників. На Лівобережжі у червні 1831 р. малоросійський генерал-губернатор М. Рєпнін почав формувати 8 козацьких полків у Полтавській і Чернігівській губерніях. За активної допомоги поміщиків 8-тисячний загін був організований тут протягом одного місяця. Російські й українські поміщики та міське купецтво також виступили проти польського повстання. Київський магістрат організував проти повсталих 1000 міліціонерів.

Російський уряд заохочував селян із Правобережної України заарештовувати своїх поміщиків і передавати їх владі, а за це селянству було обіцяно звільнення від поміщиків. Селянство з ентузіазмом відгукувалося на заклики російської влади та допомагало царському війську ловити розпорошених після бою повстанців. Іноді селяни навіть нападали на садиби поміщиків — і тоді тим доводилося шукати захисту в тих-таки російських військ. Але російський уряд не виконав усіх обіцянок. Після розгрому повстання шість козацьких полків було перетворено на регулярні військові полки, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано. Князь Рєпнін, що настоював на відновленні козацтва, був звинувачений в українському сепаратизмі й 1834 р. звільнений зі своєї посади.

Поразка повстання і його наслідки

Повстання за межами Польського королівства незабаром було повністю придушене, а після поразки польської регулярної армії під командуванням генерала Скшинецького 14 (26) травня 1831 р. під Остроленкою польське командування повністю втратило ініціативу. 26 серпня (7 вересня) 1831 р. російські війська під проводом фельдмаршала князя Івана Паскевича (з полтавського козацького старшинського роду) зайняли Варшаву, а через місяць останні польські частини перейшли австрійський кордон і капітулювали. Повстання було придушено.

Царський уряд розпочав репресії після придушення повстання, скасував конституцію польської держави, інкорпорувавши Польське королівство в імперію як її інтегральну частину. Після 1831 р. царський уряд ліквідував особливі торговельні тарифи, що існували в Польщі, а 1850 р. скасував митний кордон між Росією і Польщею.

Почалася розправа з учасниками повстання. Спеціально організована в Києві комісія віддавала захоплених повстанців у рекрути або засилала в Сибір. Основним об’єктом репресій стала польська шляхта. Спочатку російська адміністрація думала про депортацію цієї чисельної верстви в Сибір чи на Кавказ, але це виявилося неможливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики — декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Карою для них стала виплата податків та підлягання рекрутському обов’язку. Протягом 1832—1850 рр. близько 340 тисяч безземельних шляхтичів було виключено з родовідних книг й або перетворено на селян, або вислано в місто, причому 70 тисяч було виключено протягом перших трьох років після поразки повстання. Ті, що залишилися в селах, майже повністю розчинилися в місцевому селянському середовищі й українізувалися.

Маєтки польських шляхтичів — учасників повстання — незабаром після повстання були конфісковані й передані в розпорядження військового міністерства. На Київщині та Поділлі були конфісковані 55 маєтків, 156 фільварків (з яких 30 належало графу Чарторийському) та 80 тисяч селян. 1837 р. із цих маєтків, а також належних до них сіл були утворені для посилення армій 5 округ і два військових поселення, а кілька десятків тисяч селян, що населяли їх, були обернені в військових поселенців.

На Правобережній Україні та Литві Росія почала кампанію за знищення польського культурного впливу. Міністр народної освіти Російської імперії граф Сергій Уваров говорив про Правобережну Україну, що імператорський уряд має «ввести край сей силою возвышения православия и элементов русских в безразличное единение с великороссийскими губерниями».

Для цього в листопаді 1831 р. імператор Микола І утворив Комітет західних губерній на чолі з головою Державної ради і Комітету міністрів Російської імперії князем Віктором Кочубеєм (нащадком старовинного козацького старшинського роду) і наказав йому цілком прирівняти губернії Правобережжя «во всех отношениях внутренним малороссийским губерниям и ввести в них порядки губерний великороссийских». Центром русифікації Правобережжя став Київ. Починаючи з 1832 р. протягом 20 років імператор Микола І кілька разів відвідував Київ для того, щоб особисто перевірити, як здійснюється його колоніальна політика.

Наприкінці 1831 р. на Правобережжі було зачинено всі польські школи і замість них організовано російські з новим штатом учителів. 1832 р. російську мову було оголошено єдино дозволеною в усіх судах Київської, Подільської та Волинської губерній. Прагнучи створити на Правобережжі ідеологічний центр русифікаторської кріпосницької пропаганди, імператор Микола І 8 (20) листопада 1833 р. підписав указ про створення в Києві університету на базі закритих Віленського університету та Кременецького ліцею. З Кременця до Києва перевезли бібліотеку (34 378 томів), хімічну лабораторію (540 апаратів), гербарій (1500 видів флори), мінералогічний (15 538 експонатів), фізичний (251 інструмент і прилад), зоологічний (20 487 експонатів), нумізматичний (понад 17 000 монет, майже половина з них — монети античних часів) кабінети, кабінет образотворчого мистецтва (450 предметів). На Київщину перевезли найкращу частину ботанічного саду ліцею (8000 рослин і 50 дерев у горщиках, 15 000 живих рослин, 10 000 видів насіння, 300 різновидів засушених фруктів). Таким чином матеріальна база «Волинських Афін» стала основою Київського університету.

Про мету створення Київського університету відкрито заявив уже згаданий граф Уваров у своїй промові, виголошеній в університеті: «Университет св. Владимира — моё создание, но я первый наложу на него руку, если он окажется несоответственным назначению своему и благим видам правительства. А назначение университета — распространять русское образование и русскую народность в ополяченном крае Западной России».

16 (28) липня 1834 р. (у день пам’яті рівноапостольного князя Володимира) відбулося урочисте відкриття університету. Через місяць перші 62 студенти розпочали заняття на поки що єдиному факультеті — філологічному (за іронією історії половина з них були поляками). Київський університет став третім університетом (після Львівського та Харківського) на українській землі.

Російський уряд повів наступ і на фронті релігії. Після 1831 р. з 309 католицьких монастирів на теренах імперії було закрито 191. Майно закритих монастирів передавалося до державної скарбниці. У духовних семінаріях було заборонено викладання польською мовою — дозволялася лише російська та латина. Католицькі священики більше не могли вільно залишати територію своєї парафії, що зробило практично неможливим контакт між єпископами та