Читати книгу - "Сестри крові"

рівніший берег, який де-не-де переривали яри. Ці яри козаки спритно пристосували до оборони, а також зірвали окремі греблі й затопили луги так, що нам залишалося надто мало можливостей для маневрів. Натомість берег, на якому ми розбили наш табір 20 вересня, був увесь у пагорбах і западинах, через це військо розповзлося, і кожен займав собі місце на свій смак. Мудріші, як от воєвода брацлавський Кисіль, радили були закріпитися в Константинові й туди звабити Хмельницького, але ніхто їх не послухав. І ось ще військо не встигло розташуватися, як воєвода Тишкевич з кількомастами піхоти й драгунів самовільно атакував греблю, що ділила наші війська. Ця безглузда атака забрала життя багатьох його вояків. На допомогу йому Домінік послав ще кількасот драгунів, але тоді козаки рушили вже самі в таку потужну атаку, що драгуни змушені були відступати. А найгірше, що загинуло півтори сотні німецьких вояків, які завше славилися своєю мужністю. Тоді Заславський кинув у бій усі свої хоругви, а потім уже гнав до битви, хто тільки хотів, без жодного плану й наказу. Так, що нам вдалося ту греблю захопити, але ми так і не встигли закласти обоз та обгородитися возами. А тут звечоріло, і військо змушене було залишатися всю ніч напоготові, ніхто й ока не склепив через дурість воєвод. Увечері 22-го ми почули гарматні постріли й радісні крики козаків — то нарешті долучилися до них татари. Пізніше стало відомо, що було їх лише три тисячі, невеликий передовий загін, а ми думали, що то велика орда, бо так свідчив захоплений полонений, що орди прийшло сорок тисяч. Можеш уявити, яка паніка зчинилася в нашому таборі. Треба сказати, що там панувала чиста анархія. Ніхто нікого не слухав, нічиїх наказів не виконував, кожен був сам собі паном, тож не дивно, що вранці 23-го без жодного наказу чи плану хоругви Кисіля пішли самовільно в атаку, навіть не розгорнувшись як належиться. Тишкевич кинувся за ними, щоб стримати це безглуздя, але вже було пізно, бо їх оточили ординці. А тоді почалася страшна катавасія: знову рвонули до бою, кому лише в носі закрутило — хоругви за хоругвами гнали на греблю і то заради кількагодинного бою, який не приніс нікому перемоги. Але частина війська так і не рушила з місця, а лише спостерігала.

— Це щось неймовірне, — похитав головою Лукаш. — Щоб аж такий в армії панував розгардіяш?

— Мені це теж ані тоді, ані зараз не вкладається в голові. Я підбіг до Заславського й кажу: «Чому вони стоять? Чи не бачите, що наші зараз відступлять?» Він поглянув на мене, як баран, і каже: «Не бійтеся, то козаки зараз відступлять». Мені хотілося його в цей мент застрелити. А козаки як влупили з гармат по греблі, то наші й заламалися і зчинили страшну паніку, стали відступати в безладді, стрибати у воду, багато потопилося. Два полки, волинський і сандомирський, згинули до ноги. Коли ж військо перегрупувалося, то раптом з’ясувалося, що зникла добра половина вояків. Так виглядає, що повтікали. Уже нікому не спішилося до бою, і ніхто не нахвалявся розігнати повстанців нагайками.

Увечері на нараді вирішили відступати кінно, а не обозом. Уявляєте? Замість посуватися під захистом возів, вони всі вози й все добро разом з гарматами й прапорами покинули. І так серед ночі почався той відступ, який знову ж таки переріс у безладдя. Головні вожді покинули теж уночі табір, за ними пішли інші командири, воєводи, каштеляни, комісари, полковники. Військо, помітивши, що старшини зникли, геть занепало духом та й собі кинулося гнати наосліп, залишаючи зброю, списи, лати, шоломи. Тоді вже не було що робити й найхоробрішим. Князь Вишневецький, генерал артилерії Арцішевський, командувач королівської гвардії Осінський мусили теж відступати. Такий страх, така паніка раптом всіх охопила, що мчали навскач з усієї сили, гадаючи, що їх переслідує татарська кіннота. Велика армія розвалилася, не давши вирішального бою. Зате козакам і татарам дісталося нечуване багатство. Розграбувавши все, що в таборі знайшли, вони чотири дні веселилися, бо ми позалишали таку кількість медів, вина й пива, що, коли б порядок зберігся, змогли б себе забезпечити на цілий місяць. Але завдяки цьому всім утікачам вдалося порятуватися, бо ніхто нас не переслідував. Єдиний, хто без паніки відступив зі своїми хоругвами, зберігши й зброю, і все своє добро, був Єремія Вишневецький.

А що робилося під час відступу! Втікачі наражалися на ще одну небезпеку — на них чигали розбійники й обдирали до нитки. Цілі зграї розбишак, що були насправді дезертирами з нашого війська, самі ж своїх грабували. Якщо комусь із втікачів вдалося своє добро врятувати з обозу, то позбувся його в дорозі. А що дорога була заболочена через постійні дощі, то, щоб не стратити коня, йшли вони пішки, ведучи коней за вуздечки. А однак деяким спритникам вдалося дістатися до Львова протягом двох діб, подолавши 186 миль. Ту саму відстань пройшло наше військо в поході на козаків за три тижні.

Їм принесли їжу, заєць був щедро политий сметаною, і так смачно пахтів, що доктор покликав шинкаря і замовив глечик мальвазії.

— За таке не гріх і випити. Я вам от що, Мартине, скажу. Нас чекають непрості часи. Вісті з полів не віщують нічого доброго. Тепер, як бачите, не тільки багатії тікають, а й бідніші. Пакуються і женуть аж за Віслу, а ті, що залишаються, прикидаються зубожілими, щоб нічого не офірувати на оборону. Сьогодні лавники й райці зібралися в магістраті та обговорювали новини, а вони змінюють одна одну і обростають чутками. А через це ще більший розгардіяш. Знову розпочалися лови на відьом, вони ввижаються всім і вся.

— Найгірше, що жінка, яку звинувачено в чарівництві, вже наперед приречена, — промовив Лукаш. — Зізналась вона чи ні — однаково. Якщо зізналась, річ зрозуміла, її страчують, опісля доводити щось протилежне без сенсу. А якщо не зізналась — її катують вдруге, втретє і вчетверте... Та варто їй лише, не витримавши тортур, неправдиво зізнатися, як починається найжахливіше... Бо звинувачена змушена повідомити й про інших чарівниць, знає вона чи не знає їх, але муки розв’яжуть будь-який язик. Тих теж беруться катувати, а вони мусять уже називати третіх, а ті — четвертих... і так без кінця.

Несподівано з’явився Калькбреннер з писарем Самійлом Кушевичем, жвавим молодиком з закрученими догори вусами.

— Сервус, — привітався Йоган. — Я ходив, Мартине, до вашої аптеки. Рута каже: ще не вертався.