Читати книгу - "Марія Антуанетта"

до Версальського садка долетіли грізні громовиці, вона й далі робить те саме. Аж коли революція силою потягла її з крихітної сцени рококо на великий і трагічний кін світової історії, Марія Антуанетта збагнула свою страхітливу помилку: вона двадцять років грала дрібненьку роль — субретки, салонової дами, — а доля ж дала їй силу й душевну міць для ролі героїні. Пізно збагнула вона помилку, та все ж не запізно. Адже саме тоді, коли їй зосталося дограти тільки смерть королеви, у трагічній розв’язці пасторалі вона сягнула своєї справжньої величі. Аж коли пішла вже серйозна гра й у неї відібрали корону, Марія Антуанетта в душі й справді відчула себе королевою.

Історичну провину Марії Антуанетти важко навіть збагнути — й полягає вона в тому, що внаслідок похибок думки або, радше, цілковитого недумства вона два­дцять років офірувала конче потрібним заради нікчемного, обов’язком заради втіхи, важким заради легкого, Францією заради мізерного Версалю, світом справдешнім заради світу власних розваг. Щоб унаочнити собі її безумство, найкраще візьміть до рук карту Франції й позначте там оту крихітну латку, на якій пройшло двадцять років урядування Марії Антуанетти. Побачене вас приголомшить. Бо це коло таке мале, що на звичайній карті буде майже цяткою. Золочена дзиґа її діяльної нудьги невпинно крутилась між Версалем, Тріаноном, Марлі, Фонтебло, Сен-Клу й Рамбуйє — шістьма замками, що лежать за кілька годин їзди один від одного на сміховинно малім клапті землі. Жодного разу — чи географічно, чи духовно — Марія Антуанетта не відчула потреби переступити пентаграму, якою скував її свободу найдурніший поміж чортів — демон утіхи. Жодного разу майже за п’яту частину століття володарка Франції не відчула бажання вивчити свою власну державу: побачити провінції, над якими вона королює, берег, омитий морем, гори, фортеці, міста й собори — велику й розмаїту землю. У свого неробства вона ні разу не вкрала навіть годинки, щоб навідати когось із підданих або хоч подумати про них, вона ні разу не зайшла до міщанського житла: увесь реальний світ поза межами її аристократичного кола фактично не існував для неї. Марія Антуанетта ніколи й гадки не мала, що довкола Паризької опери простяглося величезне місто, вщерть повне злиднів і невдоволення, що за тріанонськими ставками, де жирують китайські качки, розгодовані лебеді і павичі, за охайним і чистим парадним hameau[40], який збудували двірські архі­тектори, справжні селянські хати обертаються в пустку, а клуні стоять порожні; що за роззолоченою огорожею її парку працює, голодує і сподівається багатомільйонний народ. Мабуть, тільки це незнання й небажання знати про всю світову недолю й неспокій надавало рококо чарівливої ґрації і легкої, безтурботної вабливості; тільки той, хто не знає злигоднів світу, може тішитись так блаженно. Але королева, котра забула про свій народ, веде небезпечну гру. Якби ж Марія Антуанетта хоч раз запитала у світу, але питати вона не хотіла. Якби хоч раз придивилася до часу, вона б усе зрозуміла, але розуміти вона не хотіла. Вона прагла не відати, зоставатися молодою, веселою й незрячою. Живучи серед штучної культури, марнуючи вкупі зі своїми двірськими маріонетками вирішальні й безповоротні роки життя, вона, як за блудним вогником, невпинно ходила по колу.

Її незаперечна провина в тому, що вона нечувано легкодумно постала перед найтяжчим історичним випробуванням, із лагідним серцем — перед найгострішим конфліктом сторіччя. Провина хоча й незаперечна, а все ж її можна простити, зваживши на той безмір спокус, перед якими навряд чи втримався б і сильніший характер. Потрапивши з дитячого ліжка на подружнє ложе, а тоді вмить, ніби чарами, ступивши із задніх палацових покоїв на найвищий щабель влади, не готова й духовно не пробуджена, незлобива, не дуже сильна й не вельми пильна душа почула, що її, мов сонечко, оточив планетний танок замилування, — і як промітно ті людці вісімнадцятого сторіччя вміли дурити молоденьку жінку! Як по-шахрайськи спритно тямили готувати солодку трутизну лестощів, які вони вдатні й винахідливі в чаруванні дрібницями, які вправні у високій науці галантності й феацькому мистецтві легкого ставлення до життя! Знаючи й задобре знаючи всі спокуси і слабості душі, придворні зразу затягли це недосвідчене, ще цікаве до самого себе дівоче серце у своє відьомське коло. З перших днів свого королювання Марія Антуанетта ніби витає в дурманних випарах безмірного обожнювання. Що вона скаже — вже розумне, що вона робить — уже закон, що забажає, те й виконують. У неї примха, а вже завтра — це мода. Вона коїть дурниці, а цілий двір натхненно наслідує її. Вона підступить ближче — й, мов сонечко, осяє пихате й честолюбне збіговисько; її погляд — уже дарунок, її по­смішка — саме щастя, її прихід — свято; на її прийомах усі дами — найстаріші і наймолодші, найродовитіші і щойно допущені до двору — роблять найсудомніші, найкумедніші, найсміховинніші і найбезглуздіші спроби, щоб, — господи поможи, — хоч на хвилинку привернути її увагу, зловити похвалу чи привітання, а якщо це не вдається, то принайм­ні щоб їх побачили, хоч якось запримітили. З радісною вірою на вулицях до неї знову підступають цілі юрмиська, в театрі, як один, підводяться для вітання глядачі. А коли вона проминає дзеркало, то бачить у ньому пишно вбрану й окрилену власним тріумфом молоду й гарну жінку, безтурботну й щасливу, вродливішу за двірських красунь, а оскільки двір вона завжди вважала цілим світом, то й найвродливішу на землі. І хіба можна з дитячим серцем і невеликою силою боронитися проти такого оманливого й дурманного, замішаного на всіх гострих і солодких есенціях почуттів трунку щастя, на чоловічих поглядах, на жіночій зачудованій заздрості, на народній відданості, на власній гордості? Як же не стати легкодумною, коли все так легко? Коли пошлеш записку — й напливають гроші, нашвидку напишеш на клапті паперу одне тільки слово «payez»[41] — і немов чарами прибувають тисячі дукатів і самоцвітів, підводяться замки й садки? Коли лагідний подих щастя так солодко й довільно пестить кожного нерва? Хіба ж не станеш безжурна й легковажна, коли такі-от крила небесні причеплені до молодих оголених плеч? Хіба не згубиш під ногами землю, коли улягаєш отаким спокусам?

З погляду історії таке легкодумне розуміння життя — її незаперечна провина, а заразом провина й цілого покоління: саме через те, що Марія Антуанетта цілком відповідала духові тієї доби, вона стала типовою представницею вісімнадцятого сторіччя. Рококо, цьому надміру рафінованому й витонченому вицвіту прадавньої культури, сторіччю гарних і неробочих рук, вишуканого й пустотливого духу,