Читати книгу - "Марія Антуанетта"

твій лист до графа Розенберґа вкрай уразив мене. Що це за мова, яке ж легкодумство! Де поділося добре, лагідне й віддане серце ерцгерцогині Марії Антуанетти? Я бачу саму лише інтригу, дрібну ненависть, глум і підступність, — інтригу, гідну якоїсь Помпадур чи Дюбаррі, але не високородного нащадка Габсбурзько-Лотарінзького дому, доброї і чуйної принцеси. Мене завжди тривожили твої швидкі успіхи й усі ті лестощі, якими тебе обплітають від самої зими, відколи ти погналася за втіхами та сміховинними модами й уборами... Ця гонитва від утіхи до втіхи, та ще й без короля, хоч ти знаєш, що це його не тішить і він через саму тільки згідливість їздить із тобою й терпить усе те, що породжувало цілком зрозумілий неспокій і в моїх попередніх листах. Бачу, що тим своїм ли­стом ти все тільки потвердила. Що це за мова! «Le pauvre homme»! Де повага й удячність за всю його поступливість? Сама поміркуй над цим, я вже мовчатиму, хоч багато ще годилося б казати... Та коли я й надалі примічу такі неподобства, то мовчати вже не зможу, я занадто тебе люблю, та, на жаль, знаючи твою легковажність, поривність і повну бездумність, я певніше, ніж будь-коли, передчуваю лихе й у майбутнім. Твоє щастя може швидко урватися, і через власні провини ти зазнаєш великого горя — й усе це буде лише наслідком страхітливої гонитви за втіхами, що не лишає часу для чогось поважного. Які книжки ти читаєш? І ти ще смієш в усе втручатися, вирішувати найважливіші справи, призначати міністрів?.. Здається, що тобі вже осоружні абат і Мерсі, бо ж вони не вдаються до ницих лестощів і прагнуть принести тобі ща­стя, а не просто розважають і потурають, здобуваючи собі вигоду. Колись ти збагнеш усе, але буде пізно. Сподіваюся, що я не доживу до того дня, і благаю Бога, щоб якнайшвидше забрав мене до себе, бо я вже тобі не зараджу і не зможу пережити твого нещастя й загибелі, адже я всім серцем любитиму тебе до свого остан­нього подиху».

Може, її неспокій був надмірний і вона зарано провіщала лихо через однісіньке, пустотливо й недбало кинуте жартівливе слово «pauvre homme»? Та Марія Терезія вбачає в цьому, здавалось би, випадковому слові небезпечний симптом. Воно блискавицею висвітлило їй, як мало поважають Людовіка XVI у власній родині і в якій він непошані в цілого двору. Душа її стривожилась. Якщо зневага до монарха підточила найміцніші державні підпори — його власну родину, то хіба ж інші стовпи й опори вистоять у бурю? Якщо монархія буде в небезпеці, хіба ж вистоїть вона без монархів, хіба ж трон не схитнеться під статистами, що в жилах, голові і серці не мають нічого королівського? Він недолугий тугодум, вона бездумна вітрогонка — як же ці легкодухи вбережуть свою династію від грізного хмаровиння прийдешності? Насправді стара імператриця на дочку нітрохи не гнівається, вона лише тривожиться за неї.

І справді, як же гніватись на цих двох, як же їх судити? Навіть їхньому обвинувачеві — Конвентові — вкрай було важко назвати цього «бідолаху» тираном і злочинцем, адже, по суті, в них обох не було ані крихти злостивості і, як у більшості пересічних натур, ніякої твердості, ніякої жорстокості, ба навіть жодного честолюбства чи грубої пихи. Проте, на жаль, їхні ліпші риси — добросерда порядність, недбала поблажливість, млява доброзичливість — також були на рівні міщанської пересічності. Якби їхня доба була такою ж пересічною, як вони самі, то їх би шанували і вони б зосталися в історії цілком пристойними постатями. Але ні Марія Антуанетта, ні Людовік не спромоглись у драматично здиблену добу піднести на таку ж височінь своє серце — вони, радше, вміли пристойно вмерти, ніж жити героїчно і твердо.

Доля зла до того, хто не міг її опанувати, — в кожній поразці є свій сенс і провина. А Марії Антуанетті й Людовіку XVI мудрий суддівський вирок виніс Ґете:

Ніби віник в лихому нестямі

Короля вимітає для скону, —

А були б королі королями,

То б і досі не рушали трону.

Королева Рококо

Фрідріх Великий, споконвічний ворог Австрії, одразу занепокоївся, коли Марія Антуанетта, донька його давньої супротивниці Марії Терезії, ступила на французький трон. Прагнучи найдокладніше дізнатися про її політичні плани, він шле до прусського посла в Париж листа за листом. Справді, він у значній небезпеці. Марії Антуанетті досить лише захотіти, докласти хоч найменших зусиль — і всі нитки французької дипломатії бігли б тільки до неї, Європою правили б три жінки: Марія Терезія, Марія Антуанетта і Катерина Російська. Та Пруссії на щастя й на лихо для самої королеви Марію Антуанетту нітрохи не вабить таке грандіозне історичне завдання; в неї й гадки нема зрозуміти час, а є лише бажання його бавити, і корону вона підбирає недбало, мов іграшку. Замість користатись своєю владою вона просто тішиться нею.

Від самого початку це було найзгубнішою помилкою Марії Антуанетти: вона хотіла перемагати не як королева, а як жінка, її незначні жіночі тріумфи важили для неї більше, ніж великі й далекосяжні історичні цілі, — і через те, що вона зі своїм пустотливим серцем не вкладала в поняття «монархія» ніякого духовного змісту, розуміючи під ним тільки довершену форму, величне завдання в її руках обернулось на минущу гру, а високе служіння — на театральну роль. П’ятнадцять легкодумних років бути королевою означає для Марії Антуанетти лиш одне: щоб нею милувались як найелеґантнішою, найкокетливішою, найошатнішою, най­розбещенішою й передусім найвеселішою жінкою цілого двору, щоб вона була arbiter elegantiarum[39], вела перед у тому надміру витонченому шляхетному товаристві, яке мало себе за цілий світ. Двадцять років самозакохано, досконало й чарівно вона грала роль примадонни — довершеної королеви рококо — на приватній версальській сцені, що, мов японський заквітчаний місток, перекинулась над проваллям.

Але який же злиденний репертуар цього великосвітського театру: трохи легкого кокетства, кілька млявих інтриг, замало духу й забагато танцю. На цих виставах і грищах поруч із нею не було ніякого гідного партнера, скажімо, короля, не маячіло жодного правдивого героя, й нудилась незмінна пересичена публіка — а за роззолоченою версальською брамою багатомільйонний народ покладав щирі надії на свою володарку. Але засліплена не кидає ролі, анітрохи не змориться від неї, а тільки новим нікчемством усе дурить і дурить своє нерозумне серце; навіть коли з Парижа вже й