Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

Така перспектива видавалась мені дуже бажаною…

Він узяв папір кольору слонової кістки, ручку, чорний лак якої відбивав навколишнє світло, і почав писати різкими, швидкими рухами. Він простягнув мені написане. Свіжі чорнила мінилися на світлі та дрижали — папір немов відмовлявся вбирати в себе секрет, не для нього призначений.

Обійми світ твого ближнього — і він відкриється тобі.

Я прочитав. Перечитав. Я сидів замислений — формулювання мені подобалося, видавалося магічним заклинанням. Але сенс написаного був не зовсім зрозумілим.

— У вас є методика застосування цього?

Він посміхнувся.

— Якщо лишатися на рівні чистого розуму, я сформулюю цю таємницю інакше. Я сказав би щось на кшталт: «Намагайся зрозуміти іншого, перш ніж чекати, щоб тебе зрозуміли». Але це вище. Не можна замикати комунікацію між двома істотами на рівні простого інтелектуального обміну. Комунікація проходить на інших рівнях паралельно.

— На інших рівнях?

— Так, зокрема в емоційному плані: емоції, які ти відчуваєш у присутності іншого, сприймаються твоїм співрозмовником, іноді підсвідомо. Якщо він тобі не подобається, навіть якщо ти це чудово приховуєш, він відчує це так чи інакше.

— Можливо…

— Наміри іншої людини також відчутні.

— Ви маєте на увазі відчутність того, що ви насправді думаєте під час розмови?

— Так, причому це не завжди свідомо. Наприклад: наради в офісі. Здебільшого, коли хтось під час цих нарад ставить запитання, він не обов’язково має намір отримати відповідь.

— Як це?

— Його наміром може бути просто продемонструвати, що він ставить розумні запитання… Або поставити свого співрозмовника в незручне становище перед іншими, або показати, що він цікавиться темою, або щоб отримати лідерство в групі…

— Так, я і справді можу пригадати кілька таких випадків!

— Дуже часто співрозмовник сприймає власне намір, а не саме запитання. Коли хтось хоче тебе притиснути — це відчутно, правда ж? Навіть якщо в його словах немає безпосередньо нічого, чим можна йому дорікнути.

— Зрозуміло.

— Я гадаю також, що відбувається щось… на духовному рівні, хоча це дуже складно продемонструвати конкретно.

— Отже, як конкретно я маю користатися вашою чудовою магічною формулою?

— Обійняти світ іншого означає, що в тобі, перш за все, має дозріти бажання увійти в його світ. Цікавитися ним, аж до того, щоб бути готовим проекспериментувати, що означає бути в його шкурі: отримувати задоволення від спроб думати, як він, вірити в те, у що він вірить, розмовляти, як він, рухатись, як він… Коли ти досягнеш цього, ти зможеш досить чітко відчувати, що відчуває інший, і насправді зрозуміти його. Кожен із вас відчує, що ви на одній хвилі. Потім, звісно, ти можеш повернутися до твого звичайного світогляду. Ви зберігатимете якісну і взаємовигідну комунікацію. Ти побачиш, що інший намагатиметься зрозуміти тебе. Він почне цікавитися твоїм світом, мотивований бажанням не втратити таку якість стосунків.

— Це все звучить трохи дивно. Я ж фінансист, не забувайте — за освітою і не випадково — я все ж мислю раціонально…

— Я спробую дати тобі відчути це самому. Дам тобі пережити один досвід, який відкриє лише один з аспектів, що я перелічив. Мені треба дещо підготувати, — сказав він, підводячись. — Треба два стільці. У цих кріслах незручно.

Він вийшов із кабінету разом із Катрін. Я чув, як їхні кроки віддаляються. Я був розгублений: половина мене тягнулася до почасти містичних пояснень стосунків між людьми, перебувала в очікування. Інша ж половина, приземлена, була сповнена сумнівів.

Раптом мій погляд упав на зошит. Зошит. Як же ж хочеться його схопити… зазирнути… Звук їхніх кроків стих. Зараз або ніколи — швидко! Я різко підвівся. Паркет скрипнув під ногами. Я застиг… тиша… Я пройшов кабінетом і простягнув руку… Голоси, кроки… — повертаються! Дідько! Я швидко повернувся до крісла, але паркет так гучно скрипнув, що вони точно це почули… Не можна сідати… Треба удати, що дивлюся на… бібліотеку. На книжки.

Вони увійшли. Я зосереджено дивився на полиці.

— Поставимо їх тут.

Я обернувся. Вони поставили два стільці, у метрі один навпроти одного.

— Сідай сюди, — показав він мені на один із них.

Я сів. Він почекав секунду й теж сів.

— Я хочу, щоб ти мені сказав, що ти відчуваєш, коли я сиджу навпроти тебе, — сказав він.

— Як почуваюся? Та наче нічого особливого… Нормально почуваюся.

— Тепер заплющ очі.

Я зімкнув повіки, запитуючи себе, що він вигадав.

— За кілька секунд ти їх розплющиш, і я хочу, щоб ти прислухався до того, що відчуваєш, і сказав, що змінилося. Розплющуй.

Він усе ще сидів на стільці, але змінив позу. Він поклав обидві руки на коліна — перед цим так не було. Це кинулось мені у вічі. Відчуття? Щось дивне, але не знаю, що саме…

— Я б сказав, що це дивує.

— Ти почуваєшся краще чи гірше, ніж досі?

— Що ви під цим розумієте?

— Коли ти заходиш у ліфт із малознайомою людиною, тобі, зазвичай, менш комфортно, ніж заговорити на вулиці, чи не так?

— Так.

— Ось про це я й кажу. Я хочу, щоб ти оцінив зручність комунікації відносно положення мого тіла.

— Гаразд, зараз зрозуміліше.

— Тоді повторю запитання: якщо тобі треба заговорити зі мною, тобі більш комфортно чи менш комфортно говорити, коли я сиджу так, ніж у попередньому положенні?

— Менш комфортно.

— Добре. Заплющ очі. Так… Знову розплющуй їх.

Він знову змінив положення. Він уперся ліктем у коліно і зіперся підборіддям на кулак.

— Таке враження, ніби ви… спостерігаєте за мною. Ще менш приємно.

— Гаразд. Заплющ очі… можеш дивитися.

— Набагато краще.

Він сидів на стільці розслаблено, поклавши руки на коліна.

— Іще раз.

Він міняв позу разів із десять. Від двох чи трьох я почувався значно комфортніше, ніж від решти.

— Катрін! — Він повернувся до неї.

— Усе дуже просто, — сказала вона мені. — Ви кажете, що почуваєтеся краще щоразу, коли Ів прибирає тієї самої пози, що й ви. Щойно його тіло приймає постави, відмінної від вашої, ви почуваєтеся менш комфортно.

— Ви хочете сказати, що я почувався краще лише тому, що він сидів, як я?

Цієї миті я усвідомив положення свого тіла на стільці.

— Так.

— Так нечесно, це якийсь трюк!

— Хіба?

— І так для всіх?

— Так.

— Для уточнення, — додала Катрін, — це так для більшості людей, але не для всіх. Трапляються винятки.

— Не чіпляйся, Катрін, це нічого не міняє.

— Але чим це пояснюється? — спитав я.

— Це природній феномен, який пояснили американські дослідники. Гадаю, почалося з того, що