Читати книгу - "Насолода"

Дами засміялися, розмахуючи віялами. З суміжної зали долинули перші звуки угорського вальсу. З’явилися кавалери. Андреа нарешті зміг запропонувати руку Елені й повести її із собою.

– Я мало не вмер, чекаючи на вас. Якби ви не прийшли, Елено, я весь вечір шукав би вас. Коли побачив, як ви заходите, то в мене мало не вихопився крик радості. Я бачу вас лише другий вечір, але мені здається, що я кохав вас бозна від якого часу. Думка про вас – єдина, невтримна – є тепер усім моїм життям…

Він говорив їй слова кохання смиренно, не дивлячись на неї, втупивши погляд кудись перед собою. І вона слухала його в тій самій позі, незворушна на вигляд, наче вирізьблена з мармуру. В галереї залишалося небагато людей. Під стінами, між бюстами цезарів вироби з матового скла у формі лілей відкидали рівне м’яке світло. Безліч зелених і розквітлих рослин створювали враження розкішної оранжереї. Хвилі музики котилися в теплому повітрі під увігнутими й дзвінкими склепіннями, пролітаючи над усією цією міфологією, як вітер над розкішним садом.

– Ви мене кохаєте? – запитав молодик. – Скажіть, що ви мене кохаєте!

Вона повільно відповіла:

– Я прийшла тільки заради вас.

– Скажіть, що ви мене кохаєте! – повторив молодик, відчуваючи, як уся кров шугнула йому до серця, наче потік бурхливої радості.

Вона відповіла:

– Можливо.

І подивилася на нього тим самим поглядом, який учора ввечері здався йому божественною обіцянкою, тим незбагненним поглядом, що його тіло сприймає як любовний доторк чиєїсь руки. Потім обоє замовкли, дослухаючись до музики танцю, яка огортала їх і ставала то тихою, наче шепіт, то гучною, наче раптовий порив урагану.

– Може, потанцюємо? – запитав Андреа, який тремтів усередині на думку, що зараз вона буде в його обіймах.

Вона на мить завагалася, а тоді відповіла:

– Ні, не хочу.

Побачивши, як до галереї увійшли герцогиня ді Буньяра, її тітка по матері, і герцогиня Альбероні з дружиною французького посла, вона додала:

– А зараз будьте обережні; залиште мене.

Вона подала йому руку в рукавичці й пішла назустріч трьом дамам – сама-одна, ритмічною і легкою ходою. Довгий білий шлейф надавав витонченої грації її постаті та її ході, бо важка парча контрастувала з її тонким станом. Андреа, проводжаючи її поглядом, подумки повторював те, що вона йому сказала: «Я прийшла тільки заради вас». Вона була такою гарною тільки для нього, для нього! Але несподівано із самісінької глибини його серця піднялося гірке почуття, яке розбудили в ньому слова Анджельєрі. Оркестр енергійно заграв репризу. І він назавжди запам’ятав і ці звуки, і розкішну парчу, яку вона тягла за собою, – найменші складки на ній, найнепомітніші тіні, усі подробиці тієї врочистої миті.

ІV

Незабаром Елена покинула палац Фарнезе майже потайки, не попрощавшись ані з Андреа, ані з кимось іншим. Отже, вона залишалася на балу не більш як півгодини. Закоханий довго шукав її по всіх залах – марно.

Наступного ранку він послав служника до палацу Барберіні, щоб зібрати відомості про неї; і довідався, що вона почуває себе погано. Увечері він пішов туди, маючи надію, що його приймуть. Але камеристка повідомила, що синьйорі дуже зле й вона не хоче бачити нікого. У суботу, близько п’ятої пополудні, він знову подався туди, не втрачаючи надії.

Він вийшов із будинку Дзуккарі пішки. Темно-фіолетовий і попелястий захід сонця, трохи похмурий, накрив Рим, наче важкою ковдрою. Навколо водограю на площі Барберіні вже горіли ліхтарі блідими вогниками, як свічки навколо труни. Тритон[100] не розбризкував воду, можливо, його ремонтували або чистили. По спуску котилися повозки, запряжені двома або трьома кіньми, йшли юрми робітників, що поверталися з будівельних майданчиків. Деякі, тримаючись за руки, хиталися й на всю горлянку співали сороміцьких пісень.

Він зупинився, щоб пропустити їх. Двоє чи троє розчервонілих і непривітних облич справили на нього неприємне враження. Він помітив, що один мав забинтовану руку й бинти були заляпані кров’ю. Він також звернув увагу на ще одного, який стояв навколішки в повозці й мав мертвотно-бліде обличчя і стиснутий рот, ніби затруєний. Слова пісні змішувалися з гортанними криками, з лясканням батогів, з торохкотінням коліс, із дзеленчанням дзвіночків, з образливими вигуками, лайкою, хрипким сміхом.

Його смуток поглибився. Він перебував у дивному стані. Чутливість його нервів була такою гострою, що найменше відчуття, спричинене чимось зовнішнім, здавалося йому глибокою раною. Тим часом як невідчепна думка заволоділа всім його єством і катувала його, єство було беззахисне проти ударів навколишнього життя. Проти кожного порушення розумової рівноваги й кожної інерції волі його почуття залишалися пильними й активними, хоч він не усвідомлював чітко їхньої активності. Плин відчуттів несподівано пронизував його, як великі фантасмагорії, що навалюються на людину в темряві; вони тривожили його й лякали. Хмари передзахідного неба, Тритон, оточений колом блідих ліхтарів, видовище брутальних чоловіків і величезних коней, які спускалися схилом, крики, пісні та лайка виснажували його, розбуджували в його серці невиразний страх, якесь трагічне передчуття.

Закрита карета виїхала із саду. Він побачив, як до вікна нахилилося обличчя жінки, й вона, схоже, привіталася з ним, але він її не впізнав. Палац височів перед ним, великий, як оселя царя. Вікна першого поверху блищали фіолетовими відблисками; на карнизі затримався слабкий спалах; від під’їзду виїхала ще одна висока закрита карета.

«Якби я міг її побачити!» – подумав він, зупиняючись.

Потім рушив далі вповільненою ходою, відчуваючи непевність і надію. Вона здавалася йому далекою, майже втраченою в цій величезній будівлі.

Карета зупинилася; і якийсь синьйор висунув голову з віконця й гукнув:

– Андреа!

То був дюк ді Ґриміті, один із його родичів.

– Ти прийшов до Шерні? – запитав він із тонкою усмішкою.

– Так, – відповів Андреа. – Хочу довідатися, як вона себе почуває. Ти ж знаєш, вона хвора.

– Знаю. Я звідти. Їй краще.

– Вона приймає?

– Мене не прийняла. Але, можливо, вона захоче прийняти тебе?

І Ґриміті лукаво захихотів крізь дим сигарети.

– Я тебе не розумію, – сказав Андреа серйозним голосом.

– Стережися. Кажуть, ти в неї вже у фаворі. Я довідався про це вчора ввечері, в домі Паллавічіні. Від однієї з твоїх подруг. Повір, я тобі не брешу.

Андреа зробив нетерплячий жест і обернувся, щоб піти геть.

– Бажаю успіху! – крикнув йому дюк.

Андреа увійшов під портик. У глибині