Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга третя"

— А тобі й не треба розуміти! — запально вигукнув Мумі-троль. — Вони, напевно, й самі знають, чому не схожі на інших. А дехто поводиться зверхньо тільки тому, що його прийняли в родину!

— Твоя правда! — не змовчала Маленька Мю. — Я завжди зверхня!

Мумі-троль не зводив погляду з самотньої цяточки далеко у морі, думаючи: «Там хоче жити Тато. Туди він прагне. Тато з Мамою не жартують. Це серйозна гра».

Раптом Мумі-тролеві здалося, що пустельне море навколо острова взялося білими баранцями, завирувало. Острів став зеленим з рудими горами, найтаємничішим пустельним островом з-поміж усіх, які йому доводилося бачити в книжках з барвистими малюнками. Острів у теплому океані, біля берегів якого гинуть кораблі… Мумі-тролеві враз перехопило горло, він прошепотів:

— Мю! Це ж фантастично!

— Звичайно! Усе на світі фантастичне! — відповіла Мю. — Більше чи менше… Та найфантастичніше було би, якби ми з галасом та ґвалтом та з усім своїм мотлохом прибули на той острів, а він би насправді виявився мушиною бекою…

Годинник показував заледве пів на шосту ранку, коли Мумі-троль пройшов садком слідами Мари. Земля відтанула, та усе ще можна було побачити, де вона сиділа, — трава на тих місцях стала бурою. Мумі-троль знав: якщо Мара посидить понад годину на одному місці, там уже нічого не ростиме, земля помре від страху. У їхньому садку було багато таких плям, та найприкріше, що одна з них виднілася посеред рабатки з тюльпанами.

Широка стежка з сухого листя вела просто до ґанку. Там вона теж посиділа. Мара сиділа перед самісіньким кружалом світла, дивлячись на лампу. А потім не витримала, підійшла надто близько, і все згасло. Завжди одне і те ж. Усе, чого б вона не торкалася, гасло.

Мумі-троль уявив себе на місці Мари. Скоцюрбившись, він поволі повзав купами зів’ялого листя, потім завмер, розпускаючи навколо себе клуби імли, зітхнув і тужно задивився на вікно. Він був найсамотнішою істотою на усій Землі.

Однак без лампи гра видавалася непереконливою. Натомість у голові Мумі-троля запурхали крихітні веселі думки-думенята про острови у морі та великі зміни. Він забув про Мару, балансуючи поміж довгих ранкових тіней. Треба було втриматися на освітлених сонцем смужках землі, бо все інше — бездонне море. Неминуча загибель, якщо не вмієш плавати!

Хтось насвистував у дровітні. Мумі-троль зазирнув досередини. Ранішнє сонце вигравало золотом на свіжій стружці під вікном, пахло лляною олією та живицею. Тато саме вставляв маленькі дубові дверцята у стіну іграшкового маяка.

— Поглянь на ці залізні скоби, — мовив він. — їх вбито у скелю, ними можна видряпатися на маяк. Треба бути обережним у негоду. Бачиш, човен летить на гребені хвилі до скелястого берега, перестрибує її, міцно чіпляється, здіймається вгору, знову відштовхується… А коли накотиться наступна хвиля, він уже в безпеці. Потім йдеш, опираючись натискові вітру… бачиш, ось тут… вдовж поруччя… відчиняєш двері… вони важкі… Ось так. Двері знову зачиняються за тобою, і ти вже всередині маяка. Море чути крізь товсті мури ніби звіддалік. Воно гуркоче поза стінами навколо маяка, а за човном вже й слід пропав…

— Ми теж там, всередині? — поцікавився Мумі-троль.

— Звичайно, — потвердив Тато. — Ви ось тут нагорі, у вежі. Бачиш, кожне віконце має справжні скляні шибки. Вежу увінчує власне маяк. Він блимає з рівними інтервалами то червоним, то зеленим, то білим оком усю ніч, вказуючи шлях кораблям.

— А світло теж буде справжнім? — допитувався Мумі-троль. — Можна прилаштувати батарейки й придумати так, щоб він блимав.

— Це, мабуть, можна зробити, — сказав Тато, вирізуючи крихітну сходинку перед дверима маяка. — Але зараз я не маю часу. Зрештою, це лише забавка, своєрідне вправляння, розумієш?

Тато збентежено засміявся та заходився шукати щось у скриньці з інструментами.

— Чудово! — зрадів Мумі-троль. — А зараз бувай!

— Бувай, синку!

Тіні стали коротшими. Наставав новий день, теплий та гарний, як і попередній. Мумі-мама сиділа на сходах і зовсім нічого не робила. Це було дивно.

— Як рано сьогодні усі повставали, — здивувався Мумі-троль. Він сів поряд з Мамою, примруживши очка до сонця.

— Ти знаєш, що на Татовому острові є маяк? — запитав він.

— Звичайно, знаю, — відповіла Мама. — Він усе літо торочив мені про це. Там ми будемо жити…

Можна так багато говорити і нічого не сказати. Східці нагрілися сонцем. Усе йшло належним чином. Тепер Тато насвистував Вальс морського орла, це йому гарно вдавалося.

— Приготую каву, — вирішила Мама. — Я хотіла лише посидіти трохи і подумати…

Розділ другий

Маяк

Того визначного, важливого вечора лагідний вітер віяв на схід. Він здійнявся одразу після дванадцятої, але відплиття запланували перед заходом сонця. Море було тепле, насиченого блакитного кольору, такого ж блакитного, як скляна куля. Увесь причал був загромаджений пакунками аж до самого причалу, де гойдався на хвилях човен з піднятими вітрилами та штормовим ліхтарем на верхівці щогли. Мумі-троль тягнув через смугу припливу верші та трали. На березі уже посутеніло.

— Ми, звичайно, ризикуємо, що вітер уляжеться до ночі, — сказав Тато. — Можна було вирушити в дорогу відразу після сніданку. Але ж, розумієш, у цьому випадку ми мусили дочекатися заходу сонця. Початок великої подорожі такий же важливий, як перші рядки у книжці. Вони визначають усе.

Тато сів на пісок біля Мами.

— Поглянь на нашу «Пригоду», — мовив він. — Човен уночі — це дивовижне видовище! Саме так слід починати нове життя — сяйво штормового ліхтаря на верхівці щогли, берегова лінія, що зникає за спиною у темряві, увесь світ, що поринув у сон. Подорож уночі — найпрекрасніша в світі.

— Твоя правда, — погодилася Мумі-мама. — День найліпше пасує для прогулянок, а подорожувати треба уночі.

Мама дуже втомилася, пакуючи домашній скарб та непокоячись, чи не забули чогось важливого. Речей видавалося багато, доки вони стояли на мостинах причалу, але Мама добре знала, як мало їх виявиться після розпакування. Щоб правильно прожити один— єдиний день, родині потрібно усього страшенно багато.

Але зараз, звісно, все по-іншому. Цієї миті правильним було те, що вони почали з самого початку, а Тато роздобув усе необхідне, турбувався про них, захищав… Мабуть, дотепер усе йшло занадто добре. «Дивно, — думала Мама, — що тим, кому добре живеться, властиво сумувати й дратуватися. Але є так, як є. Тож ліпше почати з іншого краю…»

— Уже достатньо стемніло, як гадаєш? — запитала Мама. — Твій ліхтар має