Читати книгу - "Биті є. Макар"

нізвідки. Такі шляхів не обирають. Навпростець. Може, справу з держзамовленням підштовхнути хоче? Так справа і без цього рухається. Іменем Сердюка розігріли двигун, іменем Новаковського набрали обертів… Та і яка його роль у цій справі? Шістка! Може, покохав? Маячня! Коли устиг?! Ні, тут щось інше. Що? Тільки би не скривдив дівчинку… Тільки би не скривдив! Поговорити з ним? Сьогодні ж! Повідомити: якщо Нані просто засмутиться, йому горло переріжуть. А що, як Нані про ту розмову дізнається? Аж зубами скригнув – ні, погрожувати не можна. Ще не забув історію власного кохання. Він народився в тисяча дев'ятсот п'ятдесятому в закарпатському Журавині. За рік радянська влада погнала журавинців на Південь, аж на Херсонщину. Звідти й до армії забрали. У військовому гарнізоні серед розпеченого казахського степу невисокий, кремезний, геть непоказний Ярик і зустрів доньку полковника Важі Кіпіані. Анука… Вони були геть різні. Не пара. Солдат і офіцерська донька. Гарбуз і виноградна лоза. Полковник із закоханими розібрався за день. Ануку – під замок, сміливця – в іншу частину. Його повернули до гарнізону з середини дороги. Солдатик-земляк розповів: полковницька донька вкрала татків пістолет і тільки щасливий випадок не дозволив їй вкоротити собі віку. Отакі справи. Ніколи горда Анука просити не вміла. Або за серцем – або ніяк. Нані… Нані така ж?

– Така ж… І чого я мордуюся? Кіпіані зміг же мене прийняти… Заради Ануки. Чому я повинен противитися Наниному вибору? – спробував себе умовити. – Вона ж – щаслива…

А серце не слухало – ярилося.

Нані стала музикою. Несподіваною для вересневої прохолоди грозою, веселим вітром, чистим потічком, святом. Вона прокидалася вдосвіта від телефонного дзвінка.

– Привіт…

– Я смажу грінку… Для тебе. Ти любиш грінки? – чула голос механіка.

– Ні. Я не люблю сухий хліб.

– Та ні. Ні, Нані! Ти нічого не розумієш у справжніх грінках. Я не про сухарики з тостеру. Я розбиваю яйце, розбовтую… Додаю сіль, спецій і трохи базиліку. Мій рецепт. Потім вкидаю у цю божественну суміш скибочки хлібу. Хліб повинен узяти яйце… Потім на сковорідку. До золотавої скоринки. Але обов'язково на оливковій олії. Що тобі покласти на грінку?

– А що є? – сміялася Нані.

– Сир… Усе! Більше нема нічого. Сир – банально. Краще свіжі помідори. У твоєму холодильнику є помідори?

– Так.

– А, круто! То ріж кружальцями. За десять хвилин снідатимеш.

Нані підхоплювалася, мчала на кухню. Сміялася, різала помідори… І все дивилася на годинник. Вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один… Дзвінок. Тато не спав. Чого йому не спалося? Поперед Нані йшов до дверей, дивився в екран домофона. Біля дверей під'їзду – посильний.

– Служба доставки. Посилка. Для Нані Новаковської.

– Ти щось замовляла? – дивувався тато.

– Так, – пирскала сміхом.

– І що?

– Грінку…

– Грінку?

– Так. Бач, яка я у тебе примхлива. Заманулося зранку… з'їсти грінку.

– Ну… Смачного, – бурчав тато.

Дивився, як Нані відкриває картонну коробку, викладає на таріль ще гарячі золотаві грінки.

– Яка ж делікатна служба доставки, – казав насторожено. – Вони всім додають до замовлення білу квітку?

– Це крокус, тату. – Нані ставила у велику скляну синю кружку білу квітку.

Щодня свіжу…

Це був знак. Ще того дня, коли ноги самі понесли Нані до фабрики дивного хлопця, що він приплив… приплив у її долю, коли вони йшли геть від «космосу» на Костянтинівській, він сказав:

– Ну, раз ти хочеш, щоби про нас ніхто не знав…

– Чому «ніхто»? Тільки тато… – сказала вона.

– Якщо дізнається хоч хтось, того ж дня знатиме і твій тато.

– Так, – погодилася. – Хай поки ніхто не знає.

– Добре. Гратимемо в партизан по-дорослому – Всміхнувся. – Щодня зранку надсилатиму тобі знак. Білий крокус – значить, я чекаю твого дзвінка і примчу, куди ти покличеш. Волошка… Волошка – значить, справи викрутили мені руки і я примчу, куди ти покличеш, як тільки розправлюся з ними. Жовтий тюльпан – справи так викрутили мені руки, що вони не можуть дотягнутися до білого крокуса. І до волошки.

– Згода.

Усміхнулася. Два тижні… Тільки крокуси.

Нані захопилася дивною грою. Вилітала з дому. У Проців. Сідала в траві навпроти дому, довго вдивлялася – намагалася уявити, як можна вилікувати хворий дім. Розгортала альбом, чіткими гармоніями креслень намагалася повернути здоров'я слабким маминим малюнкам. Потім раптом зривалася, йшла до лісу. Діставала мобільний.

– Сашо?…

Макар кидав усе і мчав. Ламав сушняк, продирався лісом. Галявина…

– Як ти знайшов мене? – дивувалася, коли посеред дерев бачила механіка.

– Не знаю, – спантеличено знизував плечима.

Сідав поряд із Нані на повалену сосну. Як же тихо… Нані скоса дивилася на механіка, ніяк не могла збагнути: чому їм так легко теревенити по телефону і чому так відчайдушно мовчиться, коли вони поряд?… Вона би хотіла сказати йому, що стала прокидатися раніше за його дзвінок. Що завжди була сплюхою і тато насилу розбуркував її зранку. Що тепер відкриває очі, коли сонце тільки попереджає про наміри піднестися над землею. Сидить на ліжку, дивиться на мобільний. Рахує хвилини… Тож точно знає, о котрій прокинувся Саша. Чому вона не може усе це сказати йому? І чому він… мовчить?

Поряд із Нані Макар забував слова. Відчайдушно намагався віднайти важливе і певне – та будь-що, вимовлене вголос, здавалося брехливим, пласким і безпорадним. Слова втрачали смисл. Смисл мали тільки дії і вчинки, і усвідомлення цього лякало механіка понад усе. Бо більше за безпорадні слова він боявся безпорадних дій. Два тижні! Він лише поцілував її долоню. З внутрішнього боку, там, де лінія долі. Себе боявся. Здавалося: варто лише торкнутися її вуст, як жадання вихлюпнеться нестримною наполегливістю чи навіть агресією і замість ніжності він побачить здивування і страх у її очах.

Вони мовчали доти, доки вистачало сил стримувати хвилювання. Нані завжди підхоплювалась першою.

– Ходімо… Тут… білки.

– Білки? – Макар ладен був говорити про що завгодно, тільки би зберегти ту крихку невидиму ніжність, що сповивала їх обох одним невагомим полотном.

– Так. Раз я бачила, як одна така нахаба плигнула на спину корові.

– Корові?

– Так, корові. Паслася собі на галявині біля лісу.

– Така корова? – Макар гладив по морді круторогу на околиці Процева.

– Більш енергійна, – сміялася Нані. – Наче сказилася, коли білка забігала по її спині…

– А ця, значить, на білку не відреагує? – розходився механік. – А на мене?

Усміхнувся, заскочив корові на спину… Тварина спокійно озирнулася. Опустила голову, наче до трави потяглася і раптом я-ак лясне по хлопцеві хвостом. Тому і вистачило – злетів, покотився.

– Сашо!

Макар лежав у траві, Нані схилилася над ним, але він бачив тільки