Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

Було встановлено і казенну монополію на торгівлю деякими товарами першої необхідності. Уже 25 березня новий уряд декларував запровадження хлібної монополії. 1 вересня оголосили про запровадження і монополії «конфетно-кондитерської»[209]. У першій половині вересня уряд ухвалив рішення про запровадження казенного продажу цукру. На думку ініціатора цього заходу, міністра фінансів М. Бернацького, це мало б принести принаймні 900 млн річного доходу[210]. За декілька днів до 26 жовтня Мінфін запропонував уряду ухвалити рішення встановити державну монополію на чай, каву, тютюн[211]. Як вважали фахівці, за умови послідовного проведення урядом курсу на запровадження державної монополії на ці та інші товари держава отримувала б ці товари за цінами нижчими, ніж ринкові. Це мало б наслідком зменшення інфляції та значною мірою переклало б фінансування військових потреб на майнові верстви населення Імперії.[212]

Однією з найбільш пекучих проблем післяромановської країни стало продовольче питання. Ситуація загострилася настільки, що (так принаймні вважали авторитетні дослідники) деяким містам та промисловим центрам загрожувала голодна смерть[213]. Натомість ситуація з хлібом у Південно-Західному краї була незрівнянно кращою. Незважаючи на мобілізацію до Діючої армії значної кількості працездатних чоловіків, захоплення частини українських земель німцями та австро-угорцями, скорочення посівних площ порівняно з 1914 р. більше як на 20%, погіршення агротехніки (сільське господарство використало 4 млн пудів мінеральних добрив проти 43 млн у 1913 р.[214]), відсутність у 45% господарств землеробських знарядь та значне скорочення поголів’я коней[215] тощо, у 1917 р. все ж урожай зібрали непоганий. Валовий збір склав 1065 млн пудів, або 30% валового збору по країні. Іншими словами, урожай на душу населення в Південно-Західному краї був на 20% вищим порівняно з іншими територіями Республіки (39 та 31 пуд відповідно). Ця обставина, а також наявність минулорічних запасів обумовили порівняно нижчі темпи розвитку продовольчої кризи в південно-західних губерніях, ніж по країні в цілому. Зовнішній прояв цього процесу полягав, перш за все, у темпах зростання цін на продовольство та товари першої необхідності: індекс зростання товарних цін у цілому по державі за період з липня 1914 р. по жовтень 1917 р. склав більше 1000%.[216]

Продовольство, продукти першої необхідності, комунальні послуги

Рівень оптових та роздрібних цін на цю групу товарів та послуг залежав, насамперед, від розмірів того чи іншого населеного пункту, його віддаленості від районів зернового виробництва та деяких інших факторів. Аналіз емпіричних даних дає підстави зробити висновок про те, що середнє зростання цін у промисловій частині Південно-Західного краю порівняно з довоєнним періодом складало 200—400%, тобто було в 2,5—5 разів менше, ніж у цілому по країні[217]. При цьому ціни на згадані товари та послуги в регіоні донецьких копалень були в цілому нижчі, ніж у повітових центрах, а в останніх – нижчі, ніж у центрах губернських тощо. Значною мірою це було обумовлено тим, що саме в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях та Області Війська Донського – головному хлібному районі імперського Півдня – було вирощено майже половину зерна 1917 р. При цьому основними виробниками були власники поміщицьких та великих селянських маєтків. Зауважимо, що питома вага останніх складала тут 22%, тобто вдвічі перевищувала і без того немалий «загальноукраїнський» показник.[218]

Ця обставина поставила на порядок денний проблему викупу зерна у товаровиробників та його доставку до споживачів у великих містах та промислових центрах, які потерпали від дефіциту продовольства більше, ніж мешканці інших населених пунктів. У цій ситуації новий республіканський уряд, власне, потрапив до стратегічної пастки. Адже застосування навіть м’яких адміністративних важелів з метою виїмки зерна у виробників підривало фундамент народної довіри до уряду, складовою частиною якого була партія соціалістів-революціонерів, один із наріжних політичних каменів нового режиму, яка найгучніше декларувала за головну мету захист економічних та політичних прав селян країни.

Очевидно, що урядові спроби запровадження хлібної монополії були вкрай негативно зустрінуті виробниками зерна. Наприкінці літа 1917 р. криза хлібозаготівель досягла найвищої точки за весь час війни. Обсяг заготівель у цілому по країні склав хіба що 1/3 споживання, державні запаси хліба було вичерпано. Запроваджена карткова система на хліб, цукор, жири, а також взуття та деякі види тканин не стала загальною, не гарантувала отримання продуктів. Наслідком став розквіт «чорного» ринку, під ціновий «удар» якого потрапили перш за все найменш заможні та соціально вразливі верстви населення. Країною прокотилася хвиля ексцесів на продовольчому ґрунті. Ситуація погіршилася настільки, що вже у вересні 1917 р. уряд був змушений оголосити про запровадження місячної норми споживання на одну людину: 25 фунтів зерна в містах та поселеннях міського типу, а для осіб, зайнятих важкою фізичною працею, – 36 фунтів та 4 фунти крупи.[219]

Урешті-решт Тимчасовий уряд сам зрубав гілку, на якій сидів. 27 серпня за активного лобіювання голови Особливої наради по обороні П. Пальчинського уряд видав закон про збільшення на 100% товарних оптових цін на хліб[220]. При цьому уряд заявив: цей захід – єдино можливий крок у напрямку активізації хлібозаготівель, оскільки, мовляв, селянам буде надзвичайно вигідно продавати його державі за такою ціною. Практично ж цей крок лише каталізував продовольчу кризу і, отже, прискорив розвиток кризи вищих органів державної влади та управління. Дивно, але факт: ухваливши такий закон, Тимчасовий уряд не взяв до уваги декілька простих міркувань. Адже, продаючи впродовж 1914—1916 років хліб на ринках за цінами, набагато вищими за офіційні, товаровиробники накопичили величезну грошову масу, використати яку вони практично не могли. Після підвищення «твердих» цін на зерно це мало безпосереднім наслідком подальше підвищення роздрібних цін на хліб та інші продукти харчування та першої необхідності. Це, у свою чергу, знову збільшувало обсяг нічим не забезпеченої грошової маси, яка була опинилася в руках аграріїв. У цих умовах вони, а також виробники власне продуктів харчування були примушені ухвалити для себе єдино можливе економічно доцільне рішення – притримати наявні запаси продовольства до «кращих часів«. Адже вони небезпідставно сподівалися на подальше підвищення закупівельних цін, що автоматично призводило до підвищення роздрібних цін і т. д.

У цих умовах організації промисловців і підприємців, зі свого боку, зробили фатальний для них самих крок. 11 вересня Катеринославське товариство заводчиків та фабрикантів, так само як й інші подібні організації Півдня Росії, направило листа міністрам праці, торгівлі та промисловості,