Читати книгу - "Хотин"

Залишивши запорожців на березі, він помчав до табору. За лічені хвилини проминав уже здивованих вартових, котрі позирали на нього з лінії возів, що ними було обставлено табір. Неприємно вразило те, що його ніхто не намагався затримати. Сагайдачний, як досвідчений полководець, був здивований такою безпечністю, адже турки поряд. Нарешті його білий аргамак вихором вилетів на майдан перед гетьманським шатром. Тут охорона поводилася пильніше: від вогнища, розпаленого проміж двох гармат і кількох гаптованих сріблом хоругов, підхопилися троє вартових. Тремтливі язики полум'я кидали примарне світло на постаті у синіх жупанах і гостроверхих, зі срібними китицями, шапках. Спрямувавши на прибулого мушкети, завмерли. Отетеріло кліпали заспаними очима.

— Ану стій, стерво! Злазь із коня, а то вмить черево шротом начинимо! — вигукнув хрипким голосом один із них. Звичним рухом скинув мушкет до плеча і звів курок.

Сагайдачний не рухався з місця.

— Ти що, іроде, не чув?!

— Славно зустрічаєте. Добре, хоч попередили, а не одразу шмальнули, — Сагайдачний владно дивився на гетьманських джур, примушуючи тих губитись у здогадках, хто перед ними.

— Ти хто такий? — тепер голос пролунав невпевнено.

Один із тих, що стояли позаду хрипкоголосого джури, наблизився. Деякий час вдивлявся в обличчя. Упізнавши, очманіло закліпав очима.

— Конашевич! — здивовано протягнув і повернувся до товаришів. — Братчики! Та це ж Сагайдачний!

Уся трійця повільно опустила мушкети і зняла шапки. Сагайдачний, відчуваючи втіху, зрозумів, що він для них не просто київський полковник, посаду якого обіймав у даний час.

Один із вартових шанобливо вимовив, ховаючи очі:

— Зачекалися тебе, батьку. Вибач, що не признали… Ми, як то воно… уже й не сподівалися тебе живим видіти… Весь табір гудить: убили турки нашого Конашевича.

— Не вбили, як бачиш, — похмуро відповів Сагайдачний. — Де Бородавка?

— Пан гетьман відпочиває, будити?

— Не треба. Де розташовано мій полк?

— Он там, — показав один з козаків, — поряд із запорожцями. Вони там у невеликій балці стоять.

— Добре, — він хвилю подумав і додав: — А гетьман нехай спить. Тільки б гетьманства свого не проспав…

Сагайдачний ударив коня і пірнув у темряву. Трохи поплутавши між возами й козаками, багато з яких спали покотом на землі, знайшов нарешті розташування полку, що ним командував. Він розбудив наказного полковника Івана Підмогильного й покликав джуру. Прибіг заспаний козачок, на ходу замотуючи очкур.

— Хлопче, давай прожогом по полках. Передай полковникам Богданові Куроші, Іванові Зискарю і Данилові Деркалю, щоб… Хоча ні. Ще передай Цецюрі Севрюку.

Так-от, скажи, що з ними хоче порадитися Петро Конашевич-Сагайдачний. Нехай терміново вирушають сюди. Усе, давай, давай!

Сагайдачний повернувся до Підмогильного, який щойно підійшов:

— Здоров був, пане Іване.

— Здрастуй, батьку.

— Ну, як ви без мене?

— Та ніяк! Козаки вкрай незадоволені.

— Чим?

— Гетьманом нашим, ось чим, чи то пак ким.

— Чи багато загиблих у тих чатах?

Підмогильний зовсім не здивувався поінформованості свого ватажка. Він уже давно звик до того, що Сагайдачний завжди в курсі всіх справ.

— Багато. Замалим не три тисячі людей втратили, а припасів так і катма!

— Чортів Яцько! Ну, добре, зараз тут будуть полковники, що їм я найбільше довіряю. Вирішимо, що робити.

Зайшли в намет. Підмогильний покликав джуру і наказав принести Сагайдачному щось попоїсти. Через хвилину молодик приніс казанок кулішу і чималий шмат м'яса. Однак Петро Конашевич відмовився.

— Спочатку діло, їжа потім. А я бачу, що провізії поки що вдосталь.

— Поки вдосталь, але це ненадовго. Для коней зовсім мало фуражу.

Почали сходитися полковники, з радістю вітаючи Сагайдачного. Першим з'явився мовчазний Цецюра Севрюк, за ним Богдан Куроша та Іван Зискар. І, нарешті, у намет зайпіов огрядний Данило Деркаль. Його полк був розташований у протилежній частині табору. Після привітань та обіймів перейшли до справ. Першим слово взяв Сагайдачний. Він нервово заходив по намету.

— Зібрав я вас, пани полковники, ось для чого: хочу порадитися, що робити з Бородавкою.

Запанувала тиша. Всі чекали, що колишній гетьман скаже далі, і він продовжив:

— Не буду кривити душею, у Варшаві мені чітко на це натякнули. Пани магнати не хочуть бачити Бородавку на чолі козацького війська. Це було сказано неофіційно, але з наголосом. Мені обіцяли багато поступок щодо скасування універсалів, видаваних останнім часом і спрямованих проти православної церкви. Також король обіцяв повернутися лицем до нас. Він скасовує свої рішення про ліквідацію козацького війська. Ми йому потрібні. Зі свого боку, я пообіцяв, що ми будемо у союзі з Ходкевичем боронити Хотин. Усе згідно з рішенням Ради. Але на вимогу замінити Бородавку я відповів відмовою, і по-іншому я не міг. Звичай є звичай. Сказав їм, що гетьмана обирала загальна Рада, тож козаки мають до нього довіру. І мої власні амбіції тут ні до чого, хочу, щоб ви це знали. Але тепер я у довірі цій не впевнений. Хочу почути, що скажете ви, пани полковники.

Сагайдачний сів і дістав люльку. Обережно притримуючи її пораненою рукою, почав накладати. Неквапно припалив від принесеного джурою каганця й застиг, позираючи на присутніх.

Глибоко замислилися полковники. Питання неабияке. Міняти гетьмана під час походу, коли з дня на день мала початися битва, — це не просто. Але, з другого боку, в кожного кипіла злість на Бородавку за його власні прорахунки. Першим піднявся Іван Зискар, кремезний козак, одягнутий у розкішний, оторочений соболями жупан, із величезною шаблею при боці. Полковник зайняв мало не четверту частину шатра. Прокашлявся й оглянув присутніх. На нього спокійно поглядали такі, як і він сам, суворі козацькі старшини. Такі розуміють лише щиру мову.

— Я скажу лише за себе, — почав низьким густим голосом, — а ви, панове, скажете, що ви мислите. Отже, Бородавка! Коли його вибирали, я був із ним. Я підтримував його й пізніше, коли він гетьманував. Деколи, звичайно, я з ним не погоджувався, але то життя, усі ми люди, усі помиляємося… Але його просили! Христом Богом молили не розкидати людей по Молдавії, а що з того вийшло? Одне слово, я проти нього… Три тисячі, чуєш, Конашевичу, — три тисячі! А де припаси? Катма! Люди загинули ні за що, припасів обмаль. Поляки ні нас, ні наших коней годувати не будуть. Тож нехай Яцько за це відповість, така моя думка.

Закінчивши мову, Зискар опустився на одну із широких потемнілих лав під стінами намету. Виклав на коліна свою велетенську шаблю й мовчки позирав на завішані килимами стіни.

— Хто ще скаже? — запитально подивився на полковників Сагайдачний. Йому сподобалася мова Зискаря, але обачний колишній гетьман не виказав цього