Читати книгу - "Зло не має влади"

— Убий його! — різко сказав Гарольд, до голосу його на хвилину повернулася колишня сила. Принц-деспот, не змінюючи виразу обличчя, легенько ляснув його по закривавленому, розсіченому плечі. Гарольд загарчав від болю, його обличчя зробилося смертельно білим.

— Не займай, сволото! — скрикнула я.

— У дівчинки прорізався голосок, — кинув деспот недбало. — Облиш посох, шмаркачко, інакше мої люди перетворять тебе на їжачка! З яким приємним хрускотом арбалетний болт встромляється у хребет…

Новий напад страху. Я ледь стримала дрож у колінах. Птах, на якого я раз чи два наважилася скосити око, раптом зірвався з підвіконня і зник. Я несподівано відчула себе кинутою, зовсім самотньою, і величезне зусилля знадобилося, щоб зібрати рештки мужності:

— Якщо мене вб’ють — ти сам здохнеш тут. Час у моєму світі зупиниться. Шлях до порятунку буде відрізано.

Здалося мені чи ні, але спокійним обличчям принца-деспота вперше промайнуло щось подібне до злості:

— Не засмучуй мене, дівчинко. Життя тобі збережуть — але ти багато разів пожалкуєш про це. Кинь посох! Ну ж бо!

Його наказ хльоснув, як мокра мотузка. Я мимоволі пригнулася, але посоха не випустила, і навершя й далі дивилося принцові-деспотові в обличчя.

— Шкода, — промовив принц по нетривалій паузі. А далі взяв Гарольда за бороду й рвучко задер його підборіддя вгору…

Я закричала. Тої ж миті в кімнату залетів чорний птах, принизливо каркнув, роззявив дзьоба, розгорнув величезні крила; ніж різонув Гарольда по горлу, блискавка вирвалася з навершя мого посоха й відкинула принца-деспота до стіни, птах кинувся на арбалетників, і вони не втримались, дали залп.

Зо двоє важких болтів просвистіли в мене над головою. Один застромився в спинку Гарольдового крісла. Ще три навиліт проткнули птаха, і він звалився посеред кімнати у вихорі чорного розсипаного пір’я.

На гамір із коридору прибігли мечники принца-деспота — ціла рать. Блискавки з мого посоха когось збили з ніг, когось налякали, змусили нападників позадкувати з кімнати — але цим бійцям уже траплялося долати магів. Арбалетники в задніх рядах перезаряджали зброю, мечники їх прикривали; згадуючи колишні дні, я вдарила посохом об підлогу, як Дід Мороз на ялинці.

Стіни навколо затріщали. Замок похитнувся. Кам’яна кладка над дверима покосилася й обсипалась, забарикадувала двері, здається, когось причавило. Я залишилася в кімнаті сама, якщо не рахувати принца-деспота, Гарольда й проколеного болтами птаха.

Я кинулася до Гарольда.

Уздовж його горла тягнувся довгий поріз. Ковтаючи сльози, я притисла до нього навершя посоха. Міцно замружилася; ні про що не думаючи, згадувала уроки анатомії, які давав мені Оберон, книги з медицини, які брала в бібліотеці й читала після уроків… Напевно, рука принца-деспота здригнулася останньої миті, коли він побачив птаха. А можливо, мій удар небагато випередив час, пробився на півмиті в минуле та відкинув убивцю, перш ніж Гарольдова рана стала смертельною. Мій друг був живий і міг вижити — якщо, звичайно, я допомогла б йому, а принц-деспот не завадив би…

Я змушувала волоконця тягтися одне до одного, зростатись, я змушувала кров згортатись, я відновлювала розсічений хрящ. Гарольд дихав — переривчасто, кволо, але він дихав; принц-деспот, навпаки, лежав без руху.

Я кинулася до чорного птаха.

Він лежав із розчепіреними крильми, дивився на мене каламутним оком. Довгі пазурясті пальці скорчилися. Три арбалетні болти прошили його навиліт. Легеньке тіло було розірвано на клоччя.

— Максе, — у мене стемніло в очах. — Ні… Максе!

Не вірячи собі, я водила рукою, бурмочучи:

«Оживи! Оживи!» Птах не озивався; я гладила колись блискуче пір’я та ридала вголос. Навершя посоха нічим не могло допомогти — крила у птаха один раз конвульсивно сіпнулися й обм’якли.

— Максе! — я нічого не бачила крізь сльози. — Максе, Максе!

— Чого тобі?

Я скрикнула й відсахнулася.

Максиміліан сидів на підвіконні верхи. Він звісив одну ногу в кімнату, а другу — назовні. На обличчі в нього було граничне задоволення.

— Як?! — прошепотіла я.

Він посміхнувся з переможним виглядом:

— Оце музика — твої ридання, слухав би й слухав… Але в нас ворог на порозі, принц-деспот ось-ось прочумається, та й Гарольд почувається не найкраще. Тож доведеться мені вдовольнятися тим, що збереже назавжди моя пам’ять: «Максе! Ні! Максе!»

Я глянула на здохлого птаха. Навколо нього метушилися мурахи.

— Яка ж ти сволота!

— Я? Той, хто врятував життя тобі й заразом Гарольдові? Той, хто, можливо, цілий твій світ порятував від візиту принца-деспота?

Я не могла дивитися на цього мерзотника.

* * *

Зрозуміло, він підібрав здохлу ворону під стінами замку та наповнив її своєю волею, перетворив на зомбі. Мені перед принцом-деспотом та з арбалетниками за спиною ніколи було гратися в «знайди десять розбіжностей». За горою цегли на місці дверей перегукувалися голоси; Максиміліан зістрибнув із підвіконня, підбіг до принца-деспота й скорчив над ним пальці, знову заводячи свою магію. Гнучкі ремінці оповили принца, ніби мотузка ковбасу.

Я схилилася над Гарольдом. Рана в нього на плечі виявилася глибокою, меч пошкодив ключицю; я не дозволила собі злякатись і взялася до знеболювання, чищення, з’єднання тканин. Посох нагрівся в моїх долонях. За барикадою, що утворилася на місці дверей, тривала галаслива ворожа нарада.

— Цікаво, коли вони знайдуть потаємні двері? — запитав Максиміліан замислено. Він зовсім, здавалося, забув про свою поразку на кургані й поводився так, начебто нічого особливого в лісі не трапилося.

Гарольд розплющив очі.

Зараз він здавався навіть старшим, ніж був насправді. У бороді в нього ясно виднілися сиві волосинки. Очі дивилися тужно.

— Дякую, Ліно… Ти все-таки зв’язалася з некромантом?

— Він порятував нас обох, — неприємно вразив мене цей докір.

— Іди до себе, — сказав Гарольд. — Жодної надії більше нема. Принц-деспот привів своїх людей не на допомогу, а зі зрадницькою метою…

— Ти ж знав його! — вирвалося в мене. — Як ти міг йому повірити хоч на секунду?!

— Не мав іншого вибору, — Гарольд дивився очужіло. — Тепер усе скінчено. Зрада, удар у спину… Багато хто загинув… Це безнадійно, але ми все одно будемо битися…

Мені здалося, що він марить. Нічого дивного — без магічної допомоги він десять разів уже міг умерти.

— Оживи! — я простягла руку над його сивуватим тім’ям.

Він ледь помітно здригнувся. Його очі розплющилися ширше: він дивився на мене, наче вперше бачив.

— Ти стала гарним магом… Пам’ятаєш, як я вчив тебе цього заклинання? Не дуже розумний був із мене наставник…

Не треба бути надто розумним, аби второпати: Гарольд прощається. На його біле обличчя поступово повертався цвіт, тіні під очами