Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я всього-на-всього дилетант і на цьому не тямлюсь. В усякому разі такі дослідження чогось варті, якщо Канґецу-кун ними цікавиться, — поважно глузував Мейтей.
Зметикувавши, що наукові розмови не йдуть їй на руку, Ханако вирішила звернути розмову на інше.
— Я хотіла б спитати ось що… Це правда, ніби на Новий рік він їв гриби і зламав собі два передніх зуби?
— Правда, — підтвердив Мейтей, зрадівши нагоді зачепити улюблену тему. — Тепер замість них стирчить шматок куямоті.
— Невже йому, молодому, байдуже, що про нього подумають панночки? Чому він не користується зубочисткою?
— Неодмінно підкажу. — Господар захихотів.
— Мені здається, що в нього погані зуби, коли ламаються від грибів.
— Не скажеш, що добрі… А як ти гадаєш, Мейтей?
— Не добрі, але симпатичні. Тільки от не збагну, чого він і досі не вставив нових. Неприємне видовище оті поклади куямоті між зубами.
— Чому не вставив? Не має за що чи просто дивак?
— Не журіться, довго щербанем він не ходитиме, — до Мейтея поволі вертався добрий настрій.
Ханако знову перевела розмову на інше.
- Я хотіла б глянути на його листи, якщо ви маєте.
- Хіба що листівки, у мене їх чимало назбиралося. Ось погляньте.
Господар приніс з кабінету кілька десятків листівок. — Навіщо так багато… Досить однієї — двох…
— Дай-но мені, я виберу найкращі, - і Мейтей подав Ханако листівку з картинкою. — Ось ця, здається, цікава.
— Ого, навіть з картинкою! Гарненька картинка, поглянемо… Тьху, борсук! Навіщо малювати борсука?… Дивина, але борсук як живий! — в голосі Ханако відчувалося захоплення.
— А ви прочитайте написане, — сміючись, заохотив її господар.
Ханако почала читати листівку так, як наша служниця газету.
— «В останню ніч року за місячним календарем гірські борсуки влаштовують гульбище й танцюють до знемоги. Ось яку пісню вони співають: «Вечір зі собою кінець року веде і навіть подорожній з гір до нас не забреде. Тра-ля-ля». Що це? Ви глузуєте? — розгнівалася Ханако.
— А оця богиня як вам? — Мейтей подав іще одну листівку. На картинці богиня в хагоромо [89] грала на біва [90].
— В неї начебто замалий ніс.
— Звичайнісінький. Та ви на ніс не дивіться, а читайте.
А на листівці було написано:
«Давно колись жив собі астроном. Якось увечері, як звичайно, піднявся він на високу башту і взявся спостерігати за зірками. Коли це в небі з’явилася прекрасна богиня і на землю полилися звуки нечуваної в нашому світі чарівної музики. Астроном слухав як заворожений, навіть не помічаючи, як пронизливий холод заповзає в тіло. А вранці знайшли його труп, вкритий білою памороззю. «Це правдива історія», — сказав старий брехун».
— Що? Це ж нісенітниця! І писав це фізик? Хоч би іноді заглядав у часопис «Літературний клуб»… — на Канґецу-куна посипалися безжалісні удари.
— А ця подобається? — півжартома спитав Мейтей і подав третю листівку. На листівці було намальовано вітрильник, а внизу виднів недбало зроблений напис.
«Юна повія на пристані прокидається від гомону куликів на кам’янистім узбережжі моря і плаче — нема в неї рідних. Батько моряк — на дні морському».
— Чудова річ! Я в захопленні! Як він майстерно висловлюється, як тонко відчуває!
— Ви вважаєте, що майстерно?
— Звичайно. Під сямісен можна співати.
— Тоді вийде справжній шедевр. А як вам ці подобаються? — спитав Мейтей, закидаючи Ханако листівками.
- Годі, годі, я й так бачу, що він освічена людина.
Радості Ханако не було меж. Вона, очевидно, з’ясувала все, що стосувалося Канґецу, і наприкінці поставила егоїстичну вимогу:
— Я завдала вам багато клопоту. Прошу вибачення. Не кажіть тільки, будь ласка, Кангецу-сану, що я приходила.
Вона, напевне, вважала, що має право знати все про Канґецу, а щоб про неї згадували — крий Боже.
— Еге, — невиразно відповіли Мейтей і господар.
— А я вам найближчим часом віддячу, — пообіцяла Ханако, простуючи до дверей.
Господар і Мейтей, відпровадивши гостю, вернулися до вітальні. 3 їхніх уст зірвалося одне й те ж запитання: «Ну, що це таке?». Господиня у сусідній кімнаті й собі не втрималася — приглушено захихотіла.
Мейтей вигукнув:
- Господине, ось вам неперевершений зразок банальності! Коли банальність досягає такого рівня, вона стає неперевершеною. Отож не соромтеся, смійтеся на здоров’я.
— Передусім, неприємне обличчя, — бридливо проказав господар.
— А який ніс! — підхопив Мейтей.
— Та ще й кривий.
— Трохи згорблений. Горбатий ніс! Такого ще світ не бачив, — і Мейтей вдоволено засміявся.
— Такі особи старшинують над чоловіками, — ще з більшою досадою буркнув господар.
— Схожа на крам, не розпроданий в дев’ятнадцятому і залежалий на полицях до двадцятого століття, — як завжди, вигадливо підсумував Мейтей.
Тим часом до кімнати зайшла господиня й з чисто жіночою обачністю застерегла:
- Розмовляйте тихіше, а то дружина рикші знову підслухає.
- Нехай підслухує, якщо має з того користь.
— Все-таки негарно глузувати з чужого обличчя. Бо хто з власної волі погодився б мати такого носа? Тим більш нетактовно, коли йдеться про даму. Соромно за вас.
Обстоюючи ніс Ханко, господиня водночас захищала свою зовнішність.
- Чому нетактовно? Хіба ж то дама? Звичайнісінька дурепа! Правда, Мейтей?
- Може, й дурепа, але в біса спритна. Ач, якого прочухана нам дала!
- Як ти гадаєш, чого, на її думку, вартий учитель?
— Того, що й твій сусіда — рикша. Треба бути принаймні доктором, щоб заслужити увагу такої персони. Взагалі, ти припустився помилки, що не став доктором. А як ви гадаєте? — посміхнувся Мейтей до господині.
— Професора з нього не вийде, — господиня перестала дивитися на чоловіка.
— А може, й дарма ти мною нехтуєш. Тобі, напевне, невідомо, що в давнину чоловік на ім’я Ісократ [91] написав великий твір, маючи за спиною дев’яносто чотири роки. Софокл здивував світ, створивши шедеври ва похилому віці, коли йому було майже сто літ. Вісімдесятирічний Симоноїд [92] писав прекрасні вірші. Що ж до мене…
— Бридня! Так довго з вашим шлунком ви не протягнете, — оголосила господиня, наче заздалегідь вирахувала, скільки років життя судилося її чоловікові.
— Грубіянка!… Запитай в Амакі-сенсея!… Ти завжди даєш мені зім’яте чорне хаорі й латане-перелатане кімоно. Ось чому та жінка має мене за ніщо. Від завтра я вдягатимусь, як Мейтей. Приготуєш.
— Як це — приготуєш? У вас же немає такої дорогої одежі. Зрештою, дружина Канеди поводилася чемно з Мейтеєм тільки тому, що він згадав ім’я свого дядька. Одяг тут ні при чому, — вправно вивернулась господиня.
На слові
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваш покірний слуга кіт», після закриття браузера.