Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

Думки його були далекі від співу. У мріях він повагом бродив сквером із Синициною, вражаючи її своєю ерудицією. А вона слухала його й захоплювалася. А потім вони довго й ніжно прощалися біля її під'їзду. Однак виявилося, що життя дуже відрізняється від фантазії. Як тільки заняття закінчилося, вони ледве не спринтерським кроком добігли до будинку Синициної, біля під'їзду вона коротко кинула: «Ну добре, бувай», — і зникла за дверима. Женька відчув себе ошуканим.

Наступного вівторка він вирішив не піддаватися на її виверти й уже зібрався втекти з ненависного хору, як раптом побачив, що підступна зрадниця продефілювала в актовий зал під ручку з Пєтуховим. Загіпнотизований цим неприємним видовищем, Женька мимоволі рушив за ними й отямився, лише коли опинився в залі. Тікати було пізно. Пастка закрилася. Очікувалася нова година катувань. До кінця заняття Женька так озвірів від нудьги, що був готовий власноруч закупорити садистові-їжачкові дірочку в правому боці, щоб той не свистів.

Цілий тиждень Женька, потерпаючи від мук ревнощів, стежив за суперником, але Синицина не виявляла до Пєтухова навіть натяків на симпатію. Заспокоївшись із цього приводу, Москвичов вирішив остаточно й безповоротно кинути хор. У вівторок він спокійнісенько попрямував додому, та не так сталося, як гадалося. Виявилося, що він був не самотній у своєму рішенні, тому на сходах стояла завуч і відправляла всіх втікачів в актовий зал.

— Це чому? Запис був добровільний, — почав заперечувати Женька.

— Добровільно записався, тепер добровільно будеш ходити до кінця року, а то багато вас тут додому зібралося. Якщо кожний піде, у хорі співати буде нікому, — заявила завуч, явно зневажаючи Женьчину свободу.

Разом з іншими недолугими хористами його перепровадили в зал. Стоячи плече до плеча з іншими жертвами сваволі, Женька навмисно то мовчав, то вступав невлад сподіваючись, що його виженуть як непридатного, але дарма. Нерви у вчительки співу виявилися, як канати. Видно, у своєму житті вона бачила й не таких «майстрів вокалу». Ледве дотерпівши до кінця заняття, Женька зарікся, що більше ноги його не буде на цій каторзі, але знову трапилася промашка.

Перед черговим заняттям до нього знову підійшла Синицина й солодким голоском завела:

— Женечко, ти не міг би донести до залу мій портфель?

— Ага, знайшла лоха. Тільки шнурки попрасую, — уїдливо зауважив Женька, не піддаючись на її дешеві виверти.

— Ну, будь ласка. Якщо я тобі хоч трішки подобаюся, — промурчала Олєнка, беручи його під руку.

Однак Женька вже знав її виверти й був твердий, як кремінь.

— Нехай тобі Півень портфелі носить, — заявив він.

— Ти що, не зрозумів? Пєтухов — це ж про людське око. Невже ти думаєш, що він мені подобається? У нього ж мізків немає, одні м'язи. Ти — зовсім інша справа. Ти ж у класі найрозумніший, такий начитаний. Одне слово — ерудит. Просто я не хочу, щоб про нас ходили всілякі плітки, — довіриво зашепотіла Синицина.

Серце ерудита розтануло. Він зі зловтіхою пройшов повз Пєтухова під ручку з Олєнкою і попрямував до актового залу. Юрко провів їх похмурим поглядом і поплівся слідом. Після хору Синицина поблажливо дозволила Женьці донести до будинку її портфель і пообіцяла, коли буде час, сходити з ним у парк.

Цілий тиждень Женька закидав Синицину записками й був на вершині блаженства. Яке ж було його здивування, коли у вівторок він побачив зрадницю поруч із Пєтуховим. У Женьки навіть мову відібрало, але Олєнка повернулася й багатозначно подивилася на нього через плече, мовляв, не падай духом, ти ж знаєш, що це про людське око. Женька трохи заспокоївся, але не настільки, щоб залишати Синицину без нагляду.

Не можна сказати, що він звик до ненависних занять, і все-таки не дарма терпів катування. Час від часу він проводжав Олєнку додому, а на уроках вони обмінювалися записками. Правда, на десять Женьчиних послань вона відповідала одним, але його це не бентежило.

Женька з'явився на хор навіть у той день, коли Синицина застудилась і не прийшла до школи. Здавалося б, у цей день відразу після уроків він цілком міг вирушити додому, насолоджуватися життям. Але ні. Біля роздягальні був виставлений цілий кордон учителів для відлову хористів. Під конвоєм математички Женька добрів до актового залу. Пєтухов тужливо підпирав одвірок, вочевидь маючи сподівання у слушний момент дати драпака. Побачивши Женьку, він уїдливо посміхнувся:

— Що, захомутали?

— Мене? Ще чого! Я сам прийшов. Мені взагалі в кайф. По собі не суди. Мабуть, самого заарканили, коли хотів утекти? — огризнувся Женька.

— Мене заарканили? Думай, що верзеш. Я, може, добровільно залишився. І взагалі, я від їжачків у захваті,— сказав Пєтухов, і вони похмуро, пліч-о-пліч, прокрокували до сцени.

Так тривало майже два місяці, поки випадок не відкрив Женьці очі на жіночу підступність.

Це трапилося за тиждень до концерту, де хор повинен був продемонструвати свою майстерність. Після уроків у роздягальні Женька шукав свою шапку. Не знайшовши пропажі на вішалках свого класу, він ішов подивитися в сусідній секції, коли