Читати книгу - "Все буде добре"

– Ні. Я кажу це не кожній дівчині, далеко не кожній, – Олександр не зводив з неї захопленого погляду, і вона продовжувала пити. Стискати зуби та пити. – Насправді, ти перша за багато років, хто викликає в мене такі почуття. Хто взагалі викликає в мене почуття.

Він не зупинявся, він просто не хотів, не міг зупинитись, відбираючи в Марії останній шанс піти, зникнути, зробити все правильно, урятувати його та, можливо, урятуватися самій.

– Я знаю, що ти боїшся, знаю, що борешся з тим, що обплело тебе, але воно сильніше. Ти втікаєш, але неможливо втекти від себе. Я знаю: я намагався. Тому не тікай ні від мене, ні від себе. Дозволь мені врятувати тебе, дозволь хоч раз у житті зробити щось самотужки. Я не знаю, чи в мене вийде, але намагатимусь! Намагатимуся з усіх сил. Ти не байдужа мені… Я люблю тебе, – Олександр замовк, наче не вірячи в те, що промовив, кивнув та повторив: – Здається, я справді люблю тебе.

Келих урешті спорожнів. Марія поставила його на стіл, затримавши руку на скляній ніжці. Хотілося кричати: «Життя, якого біса?». Але те ж саме життя добре навчило свою доньку: спершу візьми все, що можна, а потім роби все, що захочеш. От тільки кожного разу совість вимагала все більшої тари. Тому жінка вкусила себе за язик і, доки пекло, тихо відповіла:

– Я тебе теж.

Другу частину вечора жінка не пам’ятала. Олександр замовив вечерю, вони сміялися, танцювали, відбирали одне в одного їжу з тарілок, згадували Бистрицю й те коротке довге літо. Марія усміхалась та кивала головою, але перед очима стояв закоханий погляд маленького Сашка з такого далекого Львова. Вона поривалась відштовхнути його від себе, закричати, що це все фальш і брехня, хоч раз у житті зробити все правильно, урятувати чисте серце від свого бруду. Але одразу ж виринав спогад про Христину, що торгувала картоплею на базарі. Христю, яка також перебирала кавалерів і зрештою вибрала «па любві». Що зістарило її на десятки років, подарувало двох спиногризів і прив’язало до «рідного» села. Христю, що так хотіла втекти в місто й стати акторкою…

Марія заплющувала очі, міцно притискала до себе Олександра й ховала обличчя в його волоссі. Лише б не бачити його погляду, лише б не зірватись на крик.

Задоволений Олександр розчинився в місті разом з лімузином та Віталіком. Марію відвезли до готелю, але дівчині не хотілося сидіти в номері. Здавалось, якщо вона залишиться наодинці з собою, буде просто битися головою в стіни, поки не розкроїть собі черепа. Дівчина йшла вузенькими львівськими вуличками, оминаючи ями на тротуарах. Містом знову пройшовся весняний дощ, залишивши по собі приємний присмак озону.

Настрій маневрував між хвилями падіння й піднесення, і Марія не хотіла зупинятися та задумуватись над причинами та, особливо, наслідками. Бо інакше пам’ять послужливо підсуне все. Усе, що трапилося тоді, там, потім та в інших суміжних прислівниках. Хотілося скинути дорогий одяг, бігати босоніж по теплих калюжах і реготати на все горло. Без причин та, бажано, щоб і без наслідків.

«Рятувати, – Марія виплюнула це слово і скривилась. – Чому в чоловіків з’являється нав’язливе бажання когось рятувати? Для чого їм приносити додому замерзлих їжаків, які лише колотимуться у відповідь і крастимуть яблука зі столу? Нащо підбирати загублені жіночі душі, коли вони прокляті, усі як одна? Для чого це непотрібне приручення, це одомашнення, ми ж так само, як і ви, ненавидимо спокій! Нащо ти так зі мною, Сашку, нащо?! Я не можу віддати тобі душу, бо я давно продала її дияволу. Я не хочу віддавати тобі тіло, бо воно спаплюжене, вичавлене. Я не посмію віддати тобі нічого, бо це принесе тобі лише горе, поставить на тобі мітку, яку не змити. Тому не треба цього, не треба цих слів, цих учинків, цих почуттів. Не змушуй мене видавати себе за святу, за мученицю, бо я грішна до глибини свідомості. Це я, справжня я, яку не змінить нічого! Ні ти, ні твої спроби – лише смерть поставить крапку. Тому не тримай, відпусти, поки ще є можливість. Поки ще я дозволяю тобі це зробити. Бо горіти мені в пеклі за твою спаплюжену душу!»

Марія припідняла сукню та дістала з підв’язки цигарку. Звідти ж у руки перекочувала запальничка, звичний рух пальцями – і гірке тепло проникло всередину, заповнюючи собою все. Що ж, люба моя, ти протрималась аж шість днів, можна знов анулювати таймер. Але деякому задоволенню просто неможливо опиратись. Жінка зробила ще одну затяжку та глибоко видихнула.

Дим заповнив не тільки свідомість, а й реальність, а коли розвіявся, навпроти Марії стояв Антон. Вона не встигла вимовити й слова, як він ударив її. Ляпас вийшов сильним, однак не встигла жінка оговтатись, як слідом прийшов ще один, сильніший. Цигарка вилетіла з рук та чомусь дуже повільно полетіла на мокру бруківку. Ця картинка застигла в неї перед очима, тому Марія прослухала перше речення. З німого заціпеніння її вивели міцні чоловічі руки, що лещатами стиснули плечі.

– Де, я питаю?

– Що «де»? – не зрозуміла жінка.

– Де. Ти. Пропадала? – промовив Антон, чітко карбуючи кожне слово й тамуючи лють. – Ти зникла. Телефон вимкнений. З роботи звільнилась. Ніхто не знає, де ти. Я думав, що вже втратив тебе. Це диво, що зустрів тебе тут.

Диво? А може, прокляття? Але пустити шпильку зараз – означало підписати собі смертний вирок. Чоловік перебував на тій межі, за яку Марія ніколи не хотіла потикатись. За нею вона втрачала свою владу.

– Але ти знайшов мене, коханий, – дівчина ніжно провела зовнішньою частиною долоні по його жорсткій щетині. – І це найголовніше, хіба не так?

Увесь його запал