Читати книгу - "Все буде добре"

випарувався в одну мить. Усі запитання застигли на рівні язика, увесь логічний ланцюг підозр і звинувачень розлетівся на друзки. Відьма посміхнулася Святій Інквізиції – і вогонь із багаття під її ногами згас. Чоловіки чують краще за жінок. І вони вміють виділяти саме ті деталі, які їм потрібні. А Марія знала, що потрібно Антону. І – найголовніше – уже знала, що потрібно їй.

Її охопив спокій. Визначеність. Невідворотність перестала бути чимось загрозливим, навпаки – вона могла стати кращим другом будь-якої жінки. Лише не було шляху назад.

– Ходімо додому, добре? – прошепотіла вона йому на вухо та вклала свою долоню в його руку. Відчула, як його пальці зімкнулись.

Клацнули кайдани, і вони рушили. Вона та її ручне пекло.

Розділ III. Серце – не камінь

1990 рік

1

Засмальцьовані руки відраховували купюри.

– А може ж, би ти сі женив? Га, Антоне? Дівка в тебе файна, розумниця, красавиця. Та й ти парень не в тім’я битий. Диви, який вимахав! Скільки можна парубкувати? Давай, хапай її за стан та й тягни до шлюбу. Хату маєте, господарки – що в тебе, що в неї, жити є де, діти ростити тожа є. Кільки можна чекати, га? – вусатий чоловік звично ввімкнув «сільську» говірку, перетворюючись із поважного Петра Олексійовича на простого дядька Петра.

– Та ви мене б тільки та й одружували. То з одною, то з іншою. Ото як одружуся, хто буде у вас працювати? Хто буде тракторувати з самого рання до пізнього вечора? Хто буде допомагати вам думу думати над кресленнями за чарчиною з хлібом? – відповів йому в тон світловолосий хлопець.

– Так, без тебе з кресленнями буде біда… – рука автоматично погладила пишні вуса. Секунду чоловік дивився кудись у майбутнє, а потому й грюкнув кулаком по столу. – Ні, так діло не буде. Нікуди ти одружуватись не підеш. От заберу в тебе зарплату – і не матимеш приданого. Розлюбить тебе твоя обраниця, і тоді залишишся ти в мене аж до пенсії!

Однак перш ніж важка п’ятірня накрила купюри, Антон вихопив їх та швидким рухом заховав у кишеню сорочки. Зіскочив із крісла й за мить опинився біля дверей.

– Добрий ви, дядьку Петре, але злий. Не буду я на вас стільки працювати. От дозбираю ще трохи та й махну в район на заробітки. А може, і в область. І будете читати про мене в газетах і витирати скупу сльозу.

– Ти диви, що меле! Я – і сльозу? Дулю з маком! – вишкірився дядько Петро й раптом посерйознішав до Петра Олексійовича. – Добре вже, потиснемо руки – та йди собі на всі чотири сторони. Тільки завтра на роботу не спізнись.

Антон глянув на протягнуту до нього важку долоню й заперечливо захитав головою.

– Е ні, другий раз я на таке не куплюсь. Минулого разу ви мене тримали, поки всі квіткові магазини не зачинились. Та й завтра маю вихідний, самі мене за заслуги нагородили, забули? Тому побачимось уже в понеділок. Он Тезка беріть замість мене. Йому точно знадобиться хороша вказівка, – на цих словах Антон вийшов із кімнати, пропустивши повз себе молодого колгоспника, також Антона, за яким закріпилось прізвисько Тезко: ну дуже вже він хотів бути в усьому подібним на свого старшого товариша.

– Так, Тезку, а тобі точно потрібна добряча прочуханка, – Петро Олексійович знову поступився місцем добродушному дядькові Петру. – Заходи, сідай і розказуй, нащо ти вчора Федьків трактор у ставку втопив, га? Ти не червоній, а сюди дивись, чуєш?

Червоніти Тезко вмів. Особливо, коли його вичитували. Сяде, утупиться в одну точку й червоніє як буряк. Хороший хлопець, але нетіпаха. За що не береться – те ламає. Що не понесе – те розсипле. Зате руки в нього золоті. Тільки на двигун гляне – уже знає, де і що поламано. А як зануриться у свої креслення, так за вуха не відтягнеш. Страх як любив майструвати. От лишень те його майстрування не завжди до добра доводило. Останнього разу, як він до комбайна приєднав підсилювач, машина майже без солярки два кілометри проїхала, поки не заглухла. Правда, і без водія: щось там начудив Тезко, що ні гальма, ні кермо не працювали. Ото слави було на все село! Але хлопець хороший, Петро Олексійович про це знає, тому покричить на малого та й відпустить. Що з нього, сироти, візьмеш?

Антон вийшов із майстерні та глибоко вдихнув. Дядько Петро – той іще жук. Як повернувся зі служби ще коли-коли, як почав розбудовувати колгосп, так за ці роки й став поважним чоловіком у селі. Усюди крутився, усюди світився. Інколи йдеш і бачиш: он біля дому його фура стоїть, а он хлопчаки клеять листівки з його обличчям (за щось він там агітує – не пригадаєш уже), а тут обговорюють ціни в його майстерні, а тут уже раз! – і він сам із тобою вітається. За роки Петро Олексійович заробив собі славу надійного та працьовитого чоловіка, хоча й розказували, що в нього в райкомі чи то брат, чи то сват, раз так гладко в нього йде. Але наговорювали заздрісники. Антон знав, що в дядька Петра немає ніяких родичів, що все майно заробив своїми ручищами. Усе це: і магазин, і господарка, і майстерня – дітища його важкої праці.

І от сьогодні знову, вийшовши з майстерні, як і кожного іншого разу, Антон глибоко вдихав просякнуте мастилом повітря та вкотре давав собі обіцянку. Він буде, як дядько Петро: досягне успіху