Читати книгу - "Все буде добре"

Антон усміхнувся цій думці. Адже він хлопець недурний, працювати любить, голову на плечах має, кохана дівчина – без п’яти хвилин дружина – теж під боком. Еге-гей, тримайся, майбутнє, я йду!

– А ти хіба нікуди не спішив? – окликнув його Тезко, виходячи з майстерні. – Сьогодні магазин хіба не раніше зачиняється?

Антон глянув на годинник (ого, яка година!), крикнув: «Бувай!», скочив на мопеда, надягнув шолом і чкурнув, лише покуріло за ним. Сьогодні магазин дійсно зачинявся раніше, а йому ще треба було по квіти заїхати.

В універмазі людей практично не було: робочий день тільки-но наблизився до завершення.

– Привіт, дівчата! – хлопець кивнув жінкам у відділі одягу та рушив до прилавка.

– Привіт, Антоне, які плани на вечір? – зустріла його Ірина, схилившись над прилавком так, щоб можна було побачити все, над чим так старанно попрацювала матінка-природа.

– Та от думав провести час у хорошій компанії… – відповів Антон, роззираючись. Ірина схопила його за голову і скерувала погляд спершу до своїх очей, а потім нижче.

– То, може, от вона, твоя хороша компанія? Ми б не відмовилися від гарного вечора.

Антон легко відсунувся від прилавка й усміхнувся.

– Ні, дівчата, сьогодні я зайнятий.

Ірина зітхнула й склала руки на грудях.

– Ох, Антоне-Антоне. Єдиний нормальний хлопець на селі, і то вже зайнятий. Красуню свою шукаєш? Поїхала вона додому ще зранку. Щось там срочне в неї було.

– Зрозуміло. Дякую, – він кивнув і попрямував до виходу.

Уже біля дверей Ірина його гукнула:

– Якщо в тебе вечір раптом звільниться, то ти приходь, не соромся. Ти – хлоп вірний, шкода, що твоя дівка не така.

– От вічно ти, Ірко, щось таке дурне ляпнеш… – засміявся Антон і вийшов.

За мить загуркотів його мопед – і все стихло. Ірина обперлась на прилавок та зітхнула.

– Ляпнеш… Якби ж, Антончику, якби ж…

Біля будинку Марічки стояла іномарка. Водій курив у салоні. Провів лінивим поглядом Антона, коли той ставив мопед біля паркану, та й продовжив випускати сірий дим крізь відкритий люк. Наче не авто, а чайник якийсь. Антон усміхнувся цій думці, швидко заскочив на ґанок, поправив розтріпані від вітру гвоздики та без стуку зайшов у дім.

Марічка жила в невеликому будиночку разом із матір’ю. Велике горище вони використовували як сушку – там завжди висів вологий одяг, через що дерев’яні балки були просякнуті накрохмаленою сирістю. Антону цей запах завжди нагадував солоне море. Він лише раз був в «Артеку», однак не в самому санаторії, а поруч – у старої жіночки, яка вивішувала свою мокру білизну на балкон, де він ночував. Вечорами хлопець лежав горілиць, дивився на відблиски вогнів санаторію в чужому вологому одязі, слухав веселі голоси незнайомих дітей за парканом і шум моря десь зовсім поруч і всміхався. Це був короткий період – уже за кілька днів вони повернулися додому, але з того часу запах мокрої білизни почав незмінно асоціюватись із морем.

Дім Марічки зустрів Антона прочиненим горищем і запахом накрохмаленої сирості. Слідом прийшли спогади про море, і хлопець раптом подумав, що він ніколи, після того одного разу, не їздив у Крим. Хоча в грошах останнім часом проблеми не було (Антон працював важко і сумлінно, а Петро Олексійович керувався принципом: «Хто більше працює, той більше отримує»), але куди він їздив за останні кілька років? Двічі в область, з десяток разів у район, раз навіть у Києві був, але й то все по роботі. А для себе? На озеро влітку та й до клубу по святах. Усе решта – у роботі та в роботі. Навіть із Марічкою бачиться двічі на тиждень, хоч і живуть в одному селі.

То чого б не кинути все та й не гайнути кудись? Вихідні є, зрештою, на більше можна відпросити Марічку, та й дядько Петро зрозуміє, якщо що. Може, до Львова, може, у Київ. А можна навіть і в Крим – чого б і ні? Правда, це вже осінь, трохи не сезон, але воно й на краще. Сидіти на пляжі, обіймати свою кохану, дивитися на безкраї хвилі, вдихати запах моря… Антона настільки захопила ця думка, що він ледь не задушив дівчину в обіймах, коли та вийшла з кімнати, тягнучи за собою чималу валізу.

– Привіт, – тамуючи емоції, промовив хлопець.

Лише вони двоє та безкрає море. Як він не додумався до цього раніше?

– О, привіт, – мимохідь кивнула Марічка, одягаючи пальто.

– Маєш гарний вигляд.

– Ага, дякую, – дівчина застібнула останні ґудзики та взялася за ручку валізи. – Там салат у холодильнику. Візьмеш, якщо голодний.

– Дякую. А куди ти їдеш?

– До Львова. Може, у Київ. Буде видно.

– А… надовго?

– Назавжди.

Усмішка сповзла з обличчя хлопця.

– Ясно… Ні, не ясно.

Марічка зупинилася біля дверей. Важко зітхнула, поклала валізу й обернулась. Секунду дивилася на нього, а потім підійшла ближче.

– Антоне, ми разом, скільки я себе пам’ятаю. Ще з самого дитинства нас сватали батьки, ми були парою серед друзів, нас навіть Лариса Іванівна не розсаджувала,