Читати книгу - "Все буде добре"

– Розумієш, я вже не дівчинка, якій достатньо букетика гвоздик раз на півроку. У мене є потреби, які ти не можеш задовольнити. Я хочу побачити світ, відчути смак закордонних страв, вдихати запах красивих квітів і носити дорогий одяг. Я чекала, поки це прийде від тебе, але бачу, що даремно. Ти так і залишився хлопчиком, який ніколи не стане чоловіком. Життя минає, а значить, мені самій час схопити його за хвіст. Тому вибач, але я так більше не можу… – Марічка поцілувала його в щоку, підняла валізу та вийшла з дому.

Ляснули автомобільні дверцята, загуркотів двигун іномарки, водій двічі просигналив, і авто разом із шумом зникло десь на околиці сприйняття.

Антон залишився сам. У чужому порожньому домі. З почуттям провини впереміш із свіжонарізаним холодним салатом. Гвоздиками, що радісно осипалися на старий хідничок. Запахом накрохмаленої сирості, якою віяло з далекого моря. Життя раптом завершилось, але хлопець цього ще не усвідомив.

Зате в їхньому селі знали, як вирішувати такі проблеми. На такі випадки кум Степан завжди діставав зі схрону за іконою Божої Матері півторачку самопального самогону, витягував зморщений огірок, глибоко втягував спиртовий запах і кректав від задоволення. З-за «Кобзаря» вигулькували маленькі чарчини, які кум бережно наповнював на три чверті – не більше. Далі обов’язково цокнутись (за відсутності товариша в біді або під час посту доводилося цокатись із ще одною повною чарчиною, а потім спустошувати обидві), перехреститись – і до дна. Потім кум спльовував через ліве плече й ховав усе на свої законні місця.

У кожному домі існували свої традиції ладнання з горем, і в кожному домі були свої межі, які не можна було переходити. Але, як у кожному домі, так і в кожному окремому випадку траплялися люди, які вважали свою проблему найстрашнішою, а значить, такою, яка не окреслюється жодними межами. Байки про таких ще довго були на слуху в цілого села…

Антон ніколи не був праведником. Сварився з батьками, часто бешкетував, а інколи міг і в пику дати чи в клубі розбити щось. Однак у більшості випадків це ставалося ситуативно, тому він майже завжди перепрошував, якось загладжував провину. Саме тому про нього ходила слава веселого, задиркуватого хлопця, працьовитого й авторитетного. Але в такому маленькому селі, як Бистриця, швидко поширюється не лише добра, а й погана слава. Про те, що «першого хлопця» кинула «снігова королева», дізнались уже ввечері того ж дня. Тому коли Антон, ледь тримаючись на ногах від до дна випитої заначки кума Степана, стояв перед вікнами будинку секретаря райкому та вигукував образливі слова, односельці юрбилися неподалік і голосно перешіптувались:

– Це ж треба, як ця дівка хлопця спаскудила. Таким був хорошим, а зараз дивіться, що виробляє. Сором та й годі!

– То коли Іван із голою дупою, прости Господи, бігав по базарі – ото був сором. А це – горе. Вони ж скільки разом були…

– Із самого дитинства…

– …от, із самого дитинства. Усі вже про весілля думали, а воно отак…

– Секретарю, к-курва! Виходи давай!

Гуп! – це Антон шпурнув цеглою в міцні двері.

– Виходи, я знаю, що це твоїх рук справа. Це ти мою Марічку забрав, падлюко ти така. Це через тебе її немає. Виходи, с-с-секретарю!

Ще один гуп.

– Та, дивіться, як розійшовся хлопець! Жах, що робиться!

– Сорому, а сорому тепер…

– Чекайте, а я не розумію. Секретар тут до чого?

– Тю, ото ти Маланка, яка з Перчиць приїхала!

– Так, я попрошу за порівняння. У мене сестра в Перчицях живе, село як село – не згірша за це.

– Та цить ви з вашою сестрою! Розкажіть, що сталося?

– Кажуть, що секретар забив Марічці голову обіцянками про гарне життя, зробив їй дитину, а потім вивіз кудись закордон. І Антон начебто про це знав, але коли ту дитину віддали іншим людям на виховання, то взагалі з котушок з’їхав. Бачите, що творить?

– Чекайте, а ви мені зараз не серіал якийсь ваш переказуєте?

– Та їй-Богу! Усе так і було. Ну або десь так…

– Секретар, йо’ твою наліво! Або ти до мене, або я до тебе. А я як зайду, то ти диви мені. Мені вже втрачати нічого. Ти Марічку забрав, то я тепер… Ух!

Утративши рівновагу, Антон схопився за хвіртку. Але шпінгалет секретар не ремонтував уже другий місяць, тож хвіртка прочинилась, і хлопець упав прямо обличчям на кам’яну доріжку.

– О Господи! Не забився?

– Тихо, ти куди?

– Так упав же ж…

– Смерті своєї хочеш? Він же ж п’яний як чіп. Пришибе тебе ні за цапову душу й навіть не зауважить. Пам’ятаєш, як Степан своїй жінці брову розсік, коли та полізла йому радити, як правильно теплицю ставити?

– Но, чекайте. Я знаю, як то було, там та теплиця мала на двір Михайлюків заходити, то Степан правильно казав, тра’ посунути, а вона…

– Ану розійдись!

Не чекаючи на реакцію, кремезний чоловік рішуче розсунув натовп та швидким кроком рушив