Читати книгу - "Все буде добре"

– Дядьку Петре, ви той… не лізьте. То є моя особиста справа, і я її зараз…

Перш ніж Антон встиг завершити речення, чоловік заламав йому руку за спину, різко розвернув і ривком притулив до себе.

– Ти що робиш, придурку? – зашипів Петро Олексійович. Куди й дівся його «сільский акцент», за яким чоловік прикидався дурником перед перевірками з області.

– Ця с-сук…. Забрав у мене Марію… Я знаю: це він винен…

Клацнув замок, двері прочинились, і на порозі дому з’явився секретар райкому. Розчервонілий, злий, зі скалкою в руках.

– Нарешті прийшов хтось із мізками в голові! Петре, що відбувається?

– Ти с-су… Нащо ти забрав у мене Марію? Що ти зробив із нею? Верни! Верни мені її! – Антон спробував вирватись, але Петро тримав міцно.

– Про що говорить цей дурнуватий? – нахмурився секретар.

– Антоне, що ти мелеш? – гаркнув Петро Олексійович.

– Я не… Я не мелю. Я все знаю. Це ви, ваших рук справа. Ви розказали Марічці про яскраве життя. Про заможне майбутнє. Що все можна мати – лише треба взяти. Я знаю, я чув, вона казала. Ви наговорили, а вона взяла та поїхала. Від мене.

– Тьху ти, йопересете, – сплюнув секретар. – То ти через це бісишся? Через якусь дівку? Хлопче, отямся. Вона має своє життя, робить свій вибір. А якщо ти алкоголік, то що вона буде робити біля тебе? Що ти можеш їй дати?

– Я не… алкоголік. Дядьку Петре, скажіть йому, що я не… аклотолік…

– Не алкоголік, не алкоголік, – запевнив Петро Олексійович. – А тепер ходімо. Проспишся, тоді й потолкуємо.

– Але с-с-секретар… Ця падлюка… – Антон спробував вирватися.

Та де там. У дядька Петра були надто міцні руки. Він мовчки потягнув хлопця за собою, подалі від юрби, подалі від ганьби. А люди стояли й осудливо дивились услід.

– Антоне! – окликнув секретар. – Я розумію, для тебе зараз світ рушиться, але знай: завтрашній день настане, хочеш ти цього чи ні. І ніж запивати своє горе, знайди краще в собі сили встати та з гордістю зустріти все те, що прийде зі сходом сонця.

Антон забув слова секретаря райкому, щойно його будинок зник за поворотом. Петро Олексійович провів хлопця на сусідню вулицю, де вже переминався з ноги на ногу Тезко.

– Відведи його додому. Нікуди не звертати, прямо додому, ясно? – наказав, а сам пішов назад до секретаря.

– Ну що, Антоне, ходімо… – почав Тезко.

– …в клуб! – перебив його Антон. Легко вивільнився з дружніх рук і твердим кроком рушив у темряву сільських вулиць. У Тезка не залишалось варіантів, як піти слідом.

Клуб культури. Адміністративна одиниця сільського значення. Такі були в кожному селі району. Дерев’яні коробки, де при світлі дня насаджували партійну ідеологію, а при світлі ліхтарів – основи культури. Адже ефективний трудовик – це задоволений трудовик. Тому вдень тут лунали гучні фрази про комсомол і партію, а після заходу сонця – не менш гучна музика. Секретар райкому не дотримувався принципів комуністичного дозвілля, тож на сцені альтанки за клубом ударники труда танцювали й під запальні українські пісні, і під заборонені «Beatles». А якщо дуже щастило, і з вокально-інструментальним ансамблем можна було домовитись (а це переважно були музи`ки з Чорткова, де чарчина давно слугувала одиницею обміну), то півсела витанцьовувало рок-н-рол. Тоді кращі парубки на селі хапали за стан своїх наречених (чи просто симпатичних кобіт) і крутили їх у шаленому танці. І крутили, і крутили, і крутили, і крутили…

Антон схопився за колону альтанки, міцно стиснувши зуби. Світ перед ним майорів і шумів, а заначка вуйка Степана просилась на волю. Не можна, ой, не можна. Серед хлопців їхнього села ходив спір: «Хто блює від алкоголю, той в засос цілує Олю». Дівчина змалечку не була красунею, однак більшу огиду викликав той факт, що її батько працював на гімновозі. Їздив на пошарпаному ЗІЛі, відкачував лайно з вигрібних ям, ставив авто біля свого дому. Однак йому завжди бракувало часу відремонтувати цистерну, тож зібране лайно часто протікало в нього на подвір’ї, створюючи специфічний ореол як навколо будинку Олі, так і самої дівчини. Згадавши, що його чекає, хлопець ледве встиг стримати блювотні рефлекси.

– Антоне, тобі зле? – підійшов Тезко, який усе ніяк не хотів відчепитись.

Антон лише відштовхнув хлопця та швидким кроком рушив від альтанки. Швидким, однак не дуже певним. Нога зачепилась за ногу, і парубок ледве втримав рівновагу, схопившись за м’яку гілку.

– Вай, вай, це можна вважати пропозицією? Чи ти з тих, хто лише збезчестити може? – усміхнено підморгнула Ірина, за чиї груди схопився хлопець.

Антон повільно підвівся, і усмішка зійшла з її обличчя.

– О-ла, Антончику, ти що, п’яний? – стурбовано запитала дівчина, підходячи ближче.

Наступної миті Антон впився в її губи міцним поцілунком. Ірина ледь вирвалась.

– Ти що робиш? – обурено вигукнула.

– Зна… Знаєш, Ірко, ти така статна баба… Хоч і курва послідня, – Антон зробив до неї крок, вона ж відступила назад. – Але сьогодні якраз такий вечір… Ху… Хороший… Сьогодні я б поговорив з тобою… по душах, – він опустив погляд нижче, і дівчина прикрила руками виріз сукні.

– Антоне, що з тобою?

– Зі мною? – хлопець усміхнувся. – Я