Читати книгу - "Все буде добре"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ти… Ти що таке кажеш?
– Ой, тепер можеш не прикидатись. Її вже немає. Згинула моя королева, розтала, як сніг, від мого тепла. Тепер я можу зігріти твої холодні груди. Давай їх сюди.
Хлопець зробив ще крок уперед, Іра злякано відсахнулась.
– Антоне, іди додому, ти п’яний.
– Та що ж ви завелися з тим «п’яний, п’яний»? – розізлився хлопець. – Я що, не людина, випити не можу, коли мені зле? А мені зле, болить, ой, як болить, Іро. Але ти можеш допомогти, я знаю. Хлопці розказували, що ти вмієш зняти напругу з тіла і біль із душі. Тож – ось я тут, ходи сюди.
Він знову зробив крок уперед, а Іра – два назад. Її губи стислись у вузьку нитку й трусились від напруги. Наче вона силувала втримати слова за цією запоною: не обізвати, не закричати. І це роздратувало Антона остаточно.
– Як же ви мене всі дістали! Куди не глянь – осуд, осуд, осуд. Так, наче ви знаєте краще, знаєте, як треба. А чому ви тоді тут, зі мною? Чому шкодуєте, що не там? От тільки ви не вмієте жаліти – тільки жалити. У спину, коли ніхто не бачить, а потім посміхаєтесь, наче нічого не було. Але знайте: каждий із вас колись буде на моєму місці. Каждий, – він обвів поглядом навколо. Публіки побільшало, однак неможливо було розібрати, хто є хто. – І знаєте що? Коли ваш світ згине, лусне, як… як мильна бульбашка, я сміятимусь. Я голосно сміятимусь і плакатиму водночас. Бо ви всі паскуди, але ви – моя рідня, – Антон розвернувся та пішов.
Він не бачив переляканого погляду Іри, ні співчутливого – Тезка, ні осудливого – мешканців села, ні вичікувального – цілого світу. Антон злився. І це було тепле відчуття.
5Антон не пам’ятав, коли востаннє злився по-справжньому. Він міг бути філософсько-байдужим і дивитись на проблеми звисока. І розумів, що п’яного не переспориш, а знервованому нічого не доведеш. Але зараз, коли його власний світ розлетівся на друзки, хлопець усвідомлював, що він нікому нічого не винен. Може, але не зобов’язаний слухати, може, але не змушений підкорятись, може, але не хоче принижуватись. Особливо, коли якісь чужинці сміялися з його горя.
– Тут із мене штани й спадають…
– А що під ними?
– Каструля!
– Га-га-га-га…
Їх було двоє, не з його села. Вони стояли біля клубу, смалили цигарки, когось чекали, сміялись і дивились на нього. Сміялися з нього! Антон змінив курс і рушив до них.
– Якого біса ржете? – хотів запитати, але замість того з усієї сили зацідив найближчому в ніс.
Навіть крізь шум музики було чути, як щось хруснуло і бризнула кров. Другий схопився за ніж, але Антонові кулаки були швидшими. Ударив у грудну клітку, вихопив ніж та запхав його незнайомцю в щоку. Ніж перетворився на цигарку й зашипів, випалюючи плоть. Хлопець закричав від болю.
– То ти ще й погрожуєш? – розлютився Антон.
Викрутив руку, заломив, підважив – і перекинув незнайомця через себе. Усе як учив тренер із самбо, що викладав у школі фізкультуру. Далі мав іти технічний прийом на задушення, але Антон перевів погляд на першого противника. Він уже не сміявся, а, здається, плакав, плазував по вологій землі із заюшеними кров’ю очима. Як м’яч. Хлопець прицілився та копнув його прямо в дев’яточку. Однак м’яч чомусь нікуди не полетів. Тоді він копнув ще раз. І ще раз. І ще. І ще. І ще. І…
– А добра б тобі не було, ти, нечиста сило! Дурний тебе піп хрестив! А щоб ти сказився!.. Ти що ж робиш, іроде? – пролунало поруч, і хтось шарпонув його.
Антон обернувся, замахнувся – і заціпенів.
– Давай, бий і мене, раз тобі засліпило, – баба Параня зробила крок назад і поставила руки в боки. – А бодай тебе чорти вхопили… Давай, чого стоїш?
Антон завмер. Стара Параскевія жила через два будинки від нього. Він знав її змалечку, вона завжди пригощала смачними медівниками з молоком. Зараз ця маленька й така рідна жіночка дивилася на нього з ненавистю. Але чому? Антон обернувся. Поруч стогнав незнайомий хлопець. Він повільно кудись повз, а його неприродно вигнута рука волочилася слідом. Інший незнайомець непорушно лежав в Антонових ногах і, здається, не дихав. Хлопець обернувся назад. Хто це зробив? Це він зробив? Нищівний погляд баби Парані казав: так, він. Гнів кудись зник, і залишилась лише нестяма, яка зрівнює у виборі як дорослих, так і дітей. Антон розвернувся та побіг.
6Він не чув, чи кричали йому щось услід, чи гнались, чи вимагали пояснень. Серце гупало в такт переляканим ногам, а протверезілий мозок уже все розставив на свої місця. Його покинула Марічка, він напився й до смерті побив незнайомих хлопців. Пам’ять ще підсовувала якісь події з секретарем райкому та продавчинею універсаму Ірою, але Антона зараз цікавило лише одне: убив він того хлопця чи ні? Він не пам’ятав, як сильно бив, не пам’ятав нічого (хоч це трапилось кілька хвилин тому), лише нерухоме тіло біля своїх ніг і нищівний погляд баби Параскевії. Гнів зник, і на його місці тепер клубочився страх.
– Антоне, це ти? – запитав хтось, і хлопець із переляку аж підскочив.
Він очікував побачити бабу Параню з дільничним, розлючених друзів побитого (убитого?) незнайомця або ж дядька Петра, у гіршому випадку. А побачив Катрусю.
– Катю, блін. Чого
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все буде добре», після закриття браузера.