Читати книгу - "Монети для патріарха"

…Яків угадав, як у воду дивився.

Рівно в одному дні шляху від них рухався купецький караван, до якого прибилися четверо вершників. Певна затримка була викликана тим, що Борисов в одному містечку вирішив позбутися одностроїв і придбав цивільну одіж, щоправда, було видно, що вона з чужого плеча.

Преображенець ані на хвилину не засумнівався в тому, що він побачив у діаманті САМОГО Великого Государя і що наказ знищити гінця-чаклуна йде з власних уст Петра Олексійовича. Якби йому сказали про сугестію, він би слова такого не зрозумів, як не знав його й чаклун. Слова не знав, а от справу робити вмів.

Так само частково сугестія, частково дворянська пиха не дозволяли порутчикові навіть і припустити, що двоє з чотирьох зрозуміли більше, аніж він.

Рудий Роб Кемпбел, якого Борисов підібрав у Марселі і цінував за більш ніж добре володіння шпагою та палашем, яке двічі рятувало життя пану Аркадію, був ясновидцем, що не така вже й рідкість серед шотландців.

Тому він, не бачачи, хто розмовляє з паном через камінь у персні, все ж таки зрозумів, що пана дурять.

І замислився. Свого часу ідея стати в Борисова фактично слугою надала йому можливість забути, що таке голод. Шотландські емігранти здебільшого приставали до якобітів (прихильників «короля у вигнанні» Якова-Едварда — сина поваленого Якова II), проте Роб (точніше, ще його батько) побив горшки і з ними. Стати найманцем… Офіцером Кемпбел бути не міг, навіть у Росії, де цар Петро охоче приймав на службу й відвертий набрід, бо Великий Государ головним потенційним противником не без підстав вважав власний народ, тому намагався, аби більшість офіцерів були іноземцями. Проте Роб, віртуозний фехтувальник, у бою забував про все, крім того противника, якого бачив перед собою, і в нього вистачило здорового глузду зрозуміти, що максимум у другому бою він і людей згубить, і сам загине. Бути рядовим й отримувати батогів за кожне порушення дисципліни? Красненько дякую…

Але Борисов чим далі, тим більше трактував Роба як звичайного слугу і зараз ув’язався в якусь темну справу, котра, скоріше за все, закінчиться його смертю. Помирати шотландець не хотів…

Приблизно такими ж були й думки Айюки.

Корабель рушив униз по Дністру. Власне кажучи, це була шайка — дунайський байдак, що колись — більше двохсот років тому — став прототипом козацької чайки, що відрізнялася від «дунайця» дещо меншими розмірами та однією (а не двома) щоглою.

Мусію було дуже шкода продавати коней та мула, тим більше що через поспішність не вдалося взяти повну ціну, єдине, що трохи втішало, це те, що лятавці також залишили йому своїх (точніше, трофейних) тварин, отже, трьох-то коней він повсюди купить, не чіпаючи головного гаманця.

Він не знав, що наступного дня Айюка впізнає коня одного зі своїх мертвих воїнів, а за кілька хвилин переслідувачі упізнають і мула, якого вже бачили.

…Мусій думав. Шайка йшла до Варни, проте чим далі, тим більше сердюкові не хотілося туди потрапляти. І ще менше хотілося йому до Стамбула… Отой Сулейман… — щось підказувало Мусієві, що він, скоріш за все, у столиці й живе, та й неважко здогадатися, що з кожної тисячі мандрівників, які рухаються з Європи до Сирії, 999 проходять через Стамбул.

Між іншим, Яків гріб, аби зменшити плату за проїзд (нікого не дивувало, що цим займається лише слуга, а не пан, хоча й небагатий). До речі, він не вперше упіймав на собі погляд власника вантажу, що займав майже всю шайку, чи то купець, чи то його слуга — він їхав сам, вантаж був у бочках, що там — Ільченко, ясна річ, не питав. Більше того, він не знав, як звуть отого купця, бо матроси звали його просто «пане», а питати Пройдисвіт не став. Тільки звернув увагу на те, що купець молився разом з православними, а не з мусульманами.

Сам-то він чинив навпаки. Надивився в Єгипті, як бусурмани моляться. І чалму собі пов’язав на чотири складки.{32} Пора. Християнинові може й проїзна грамота не допомогти.

Шайка йшла вздовж берега, що дозволяло тримати лише кілька бурдюків з водою, а при ознаках негоди — ось як зараз — можна було пристати до берега. Щоправда, витягати байдак на сушу не стали — малюсінька бухточка з вузеньким мілким проходом, здавалося, могла вберегти від будь-якого шторму.

Раптом зойки матросів просто вдарили по вухах. Мусій розвернувся, дивлячись туди, куди вказували матроси.

Початок він прогледів… Можливо, самого початку не бачив ніхто. Там, де штормова хмара була найчорнішою, аж синьою, хмару та море з’єднував стовп, який — сердюк не відразу повірив своїм очам — наближався. Що стовп складається з води та обертається навколо своєї осі, він узагалі не втямив, тим більше що останнього вислову не знав.

Пройдисвіт дивився, з одного боку, майже паралізований, з іншого — не відчуваючи переляку: він не знав, що це таке, і не розумів, чого треба боятися. Команда, зойкаючи так, неначе вони побачили самого сатану, кинулась урізнобіч, за винятком двох, що почали молитися, — за не таким уже дивним збігом обставин, один був християнином, а другий — муслімом. Лише коли до цього — слова «смерч»{33} він не знав — залишилося кількасот кроків, усе його єство заволало: ні!!! Ні! Йди геть!

І