Читати книгу - "Рік 2245"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вільно! До кошів! Розкрий шатра! Ховай майно! — залунала команда, і весь неоглядний плац прийшов у новий рух.
Юнаки і діти бігли в усіх напрямках. Там і тут десятки їх напинали важкі шатра. Інші збирали розкидані мечі, зброю, одяг, що досі лежали покидані просто на місці бою.
— Що сталося? — спитав пілот. — Нова гра, чи що?
— Ні, оголосили дощ, — Петрик глянув на годинника. — За сім хвилин дадуть дощ. Треба і нам ховатися, бо над пустелею пускають звичайно добру зливу.
Вони з’їхали східцями вниз і побігли до машини, яку Петрик знову накрив склом. Далі кинулись до найближчого намету.
Вже добігали до нього, коли на небі з двох сторін попливли хмари, поклубочились, ніби вибираючи собі краще місце, і раптом пролились таким дощем, що чвірка за одну секунду була мокрісінька.
— Оце так дощик, — весело гукнув пілот, стаючи в дверях намету і придивляючись, як недавні неприятелі, обліплені мокрим одягом, дружно і весело тягли якісь клунки.
Намет був з блискучого півпрозорого металу, з великими вікнами з прозорого паперу. Юнаки швидко розсували ліжка і стелили постелі. Інші складали під велику завісу купу зброї, щитів і античного одягу, а ще інші, переклавши руки через плечі, танцювали посередині, приспівуючи:
Іди, іди, дощику, Цебром-цебрицею Над нашою пшеницею.— Але для чого ви вчите хлопців битися? — спитав Юрко. — А як їм це сподобається?
— Їм це й подобається, — засміявся Петрик. — У віці від 15 і до 25 років людина ще не може жити по своїй волі… ще не має її і не може знайти собі порядку в житті… Вона прагне, щоб нею хтось керував, — і ми керуємо, себто, не я, а учителі і Очети. А для керування найкращий лад — то лад військовий. Молодь любить гратися в війну… І нехай краще виграються замолоду, ніж почнуть битися насправжки старими… Та тут не тільки хлопці, — додав він сміючись. — Дівчата у нас теж воюють. Он, як наша Марія.
— Та ну? Де вона? — скрикнув Юрко, озираючись.
— Ні, вона не тут. Вона на останньому стадіоні, на крайньому заході.
— А гарно було. Шкода, що саме сьогодні пустили дощ.
Петрик тихо розсміявся.
— Не думаю, щоб то було випадково… Коли я ще грав воєнний матч, бої карфагенян з римлянами, — то ми так запалилися, що вже і сигнал був, і термін давно проминув, а ми нічого не чуємо і б’ємося. Тут Очет і передав, щоб на нас моментально вислали дощ… Вони заспішилися та й натанули нам бурю… Вітер… не вітер, а гураган, злива, блискавка, грім… — він знову засміявся. — Ми вмить прохололи. Тут тебе вітер з ніг валить, дощ січе, слони ревуть… Так, так, ми зі слонами билися, я був на карфагенському боці. Кинулись шатра напинать — вітер із рук рве. Ну, ну, то штука. А Очет нас поливає…. То була робота, поки все впорядкували…
— Ну, і чим кінчилося?
— Та чим… Поки шатра розіп’яли, поки все повкладали, слонів і коней розвели — вимокли як риби. Залізли нарешті до наметів, як ті мокрі кури… Вже нам не до бою було… А найгірше, що даремно билися…
— Чому даремно? — спитав один з юнаків, що саме стояв коло них.
— Та як же — ми по сигналу не спинилися, ранених і полеглих ніхто не підрахував, а потім одразу дощ. Так ніхто й не знав, чия перемога. Нам і шнурів перемоги ніхто не дав… А пізніше вже Очет змовився з ювелірами, і ті зробили нам значок — мокра блискавиця — оце, бачиш, відро і з відра вгору б’є блискавиця…
— То вам краще вийшло, — сказав Алямбек. — То якісь там шнури, а то — золотий значок.
— Упеклось нам те золото… Куди не прийдеш, всі сміються і гукають: «А, непослухи прийшли… Мокра Армія».
Кілька юнаків, що тим часом підійшло до них, радісно загукали, а один з них крикнув на цілий намет:
— Хлопці, сюди! Тут у нас є один з мокрої армії. А я придивляюсь до того значка, — ткнув він Петрика в груди, — ніяк не можу розібрати, що то таке… А це мокра блискавка… Гайда, хлопці, сюди…
— Де? Де? — зашуміли молоді голоси.
Танок розірвався і всі згурмилися навколо Петрика, розглядаючи золоту блискавку в відрі, що красувалася в нього на грудях.
— А я її й не помітив, — сказав пілот. — Навіщо ж ти її причепив, коли через неї з тебе всі сміятимуться?
Петрик розвів руками.
— Що зробиш? Хто йде на матч, одягає свій знак. Мусив і я свій одягнути… Та одягай, не одягай, а однаково, минулого не зміниш.
— Але ж вас Очет потім простив? — спитав хтось із юнаків.
— Ого, простив, — покрутив головою Петрик, і всі юнаки розсміялися разом з ним. — Зараз на другий ранок, ми ще й не відпочили, вже командують марш. І як пішли ми марширувати, так через увесь континент.
— Стомилися?
— Та стомитися стомилися, а головне — Очет до нас не прилітав. Ми чотири тижні маршуємо, а його нема.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рік 2245», після закриття браузера.