Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

Той посміхнувся з виглядом людини, яка добре зробила свою справу, і Норман Черчілль оцінив це. Йому теж хотілося поглянути на Філову вигадку, і десь в душі його брав острах на те, щоб вона не виявилася такою ж, як з «Гардіан».

Філіпп потер руки од передчуття задоволення і промовив:

— По-перше, аби відкрити тайник, треба увімкнути запалення. Потім, — він вийняв автозапальничку, — ось тут, угорі й збоку, є невеличкі кнопки, — спробуйте, мадемуазель.

— Ви просто чародійник, Філе. Тепер я розумію: треба натиснути на ці кнопки, і тайник відкриється, чи не так?

— Не зовсім, мадемуазель Жаннетт. Коли ви натиснете ці кнопки, і то не так просто, а за певною системою, то відкривається не тайник, а нова кнопка, на яку натискати треба також за певною системою. Причому, хочу зауважити вам, що друга кнопка, як потім і тайник, відкриються беззвучно, принаймні так, що за шумом роботи двигуна ви цього не почуєте. Крім того, тут стоїть пристрій, здатний розрізняти сигнали, і якщо сигнал не завершиться протягом десяти секунд, то спрацює запобіжна система, і дверцята не відчиняться.

— А якщо я не встигну зробити всі операції за десять секунд?

— Маєте встигнути, мадемуазель, це, по-перше. І по-друге, ви ж можете повторити сигнал. Запобіжна система потрібна лише, аби котрийсь з радянських прикордонників, натискаючи протягом години на кнопки, не зміг випадково натрапити на потрібний код.

«Потрійна безпека — це вже щось, — подумав Норман, — цей Філ, здається, в техніці тямить трохи більше, ніж у конспірації».

Тим часом Філ проробив потрібні маніпуляції, і поглядам усіх трьох відкрився тайник, вщерть заповнений літературою.

— Можете переглянути, мадемуазель, — запропонував Норман, та Жаннетт відмахнулася — вино і вся ця феєрія з технікою приголомшили її. Але Норман наполіг:

— Ви повинні подивитися, мадемуазель, вже хоча б для того, аби знати, що там немає жодної сторінки, котра була б спрямована проти Радянського Союзу, проти їхніх законів. Ви повезете братам нашим по вірі слово боже, біблію, святе писання.

Жаннетт узяла першу-ліпшу книгу: голубий коленкоровий томик без жодного напису на ньому і тільки через кілька чистих сторінок зазначено: «Біблія. Книги священного писання Старого і Нового завіту. Канонічні. В російському перекладі. З паралельними місцями. Видання Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів. Москва, 1968».

Жаннетт перевела здивований погляд на Нормана.

— Яка Москва, мосьє Клод?

— Бачте, мадемуазель Мельє, якщо ми вже взялися надати нашим братам і сестрам книги для читання, то ліпше, аби вони мали радянські вихідні дані, аніж паризькі чи мюнхенські. І ще. Коли ви зустрінетесь із нашими друзями, то передасте їм разом з літературою лише вітання. За нашими припущеннями, їм нічого буде передати нам, але як щось і знайдеться, то сховайте знову ж таки в тайник — він, як ви бачили, зроблений надійно. Коли ви думаєте вирушати?

— З мосьє Мартінсоном ми домовлялися на післязавтра.

— А чи не могли б ви виїхати хоча б завтра увечері?

— І спинитися на ночівлю у Брюсселі?

«Теж правильно, — подумав Норман, — одна ніч ролі ніякої не грає, тільки ж поспішати, поспішати треба», — однак погодився:

— Добре, післязавтра зранку.

Вони попрощалися з Філом, домовившись про зустріч наступного дня, щоб Жаннетт могла випробувати машину в ділі. «Тут є ще деякі тонкощі», — докинув на прощання Філ. Другого дня виявилося, що Жаннетт має взяти з собою ще одну книгу.

— Це Веселов, ви, мабуть, чули про нього, мадемуазель? — спитав у неї Філ. — Росіянин, який попросив на Заході політичного притулку і почав тут писати книги. Це річ художня, але автора не друкують у Радянському Союзі, бо він має свій досить категоричний погляд на деякі речі…

— Навіщо ж мені її ховати, наражаючись на небезпеку, — здивовано спитала Жаннетт.

— Якраз навпаки — ховати книгу не треба, нехай вона увесь час лежить відкрито — можете ж ви читати щось на перепочинках. Її неодмінно повинні у вас знайти, і, як свідчить практика, після цього прикордонники не будуть більше порпатися у вашому «пежо». Коли хочете, це маленька хитрість про людське око. Веселова у вас заберуть, а повертаючись додому, можете, як захочете, вимагати його назад. Але це вже ваша справа. — І Філ кинув томик на заднє сидіння…

… Цілу дорогу до готелю мосьє Клод щось говорив про правовий статус іноземця у Радянському Союзі, що краще на жодні запитання не відповідати, а дочекатися представника французького посольства, і тільки тоді… Але до цього справа не дійде, авжеж… Надійні документи, тайник, який коли й знайдуть, то не відкриють, але все одно заїхати до друзів треба… Передати… не повертатися ж з літературою назад… Поїздка і так чимало коштує…

Довга дорога до радянського кордону заколисала її, і вона лише тоді потроху прийшла до тями, коли перед нею став юнак у формі із зеленими погонами та таким самим зеленим кашкетом і ввічливо попросив: «Документи, будь ласка».

Цей «пежо» таки добив Леоніда. Огляд зайняв хвилин десять, не більше. Все було в порядку і в документах, і в самій машині — ніде не видно жодного підозрілого сліду. Кількох звичних рухів було досить, аби з'ясувати, що там, де возять контрабанду дилетанти, в цьому «пежо» її немає. Треба було вже відпускати француженку, та й черговий по КПП підганяв: маєш підозру — кажи, а не маєш — нічого тримати машину.

До Леоніда підійшла Любаша — це для Леоніда Любаша, а для всіх інших — інспектор санітарного контролю Ткаченко. З цією гарненькою, привітною дівчиною приємно було поговорити про що завгодно, а особливо любив Леонід — про сади. Про них Любаша, здається, знала все, її слухати — не переслухати. Сказати, що вони обмежувалися