Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вже декілька днів вітер не шаленів над кратером. Стояла незвичайна тиша.
— Містер Бейлі, мабуть, вирішив дати перепочити повітрю, — якось пожартував я.
— Так, але з цього нічого радіти, — відповіла Нора. — Ми переходимо до нового способу згущення повітря. Взимку повітря приносило цілі хмари снігового пилу. Це утруднювало роботу. Сніг, видалений з вентилятора, займав надто багато місця. Крім того, треба було затрачати багато праці, щоб прибрати його. Ви бачите цю гору? Це штучна гора. Вона не встигає розтавати за літо. Ще через рік тут виник би цілий Монблан. Батько закликав на допомогу всі сили хімії і електрики і винайшов нові способи поглинання і розкладу повітря. На жаль, процеси переробки повітря підуть тепер ще швидше. І незабаром земля почне задихатися, як у припадку астми.
— Норо, тікаймо звідси! — раптом сказав я.
Дівчина глянула на мене.
— Візьмемося за руки і стрибнемо з цієї площадки? — жартома запитала вона.
Це вже було схоже на кокетство. Не чекаючи моєї відповіді, Нора тим же тоном говорила далі, дивлячись униз.
— Мабуть, ми й не розбилися б. Ми скотилися б униз і впали б у м’який сніг. Потім пішли б он туди…
Я уважне подивився в той бік, куди вказувала Нора. А й справді цим шляхом можна тікати! Тут немає труби. Звивиста ущелина може захистити од вітрів, якщо їх підніме «бог вітрів» Бейлі.
— Не жартуйте, Норо, це чудовий шлях до втечі, — висловив я вголос свою думку. — Трохи високо… Якщо ви не наважуєтесь, то я тікаю сам.
Мені здалося, що в очах Нори майнув переляк.
— І залишите мене одну? Ні, я не пущу вас…
— За наказом його величності містера Бейлі?
— Я не пущу вас, — повторила Нора. — Вас можуть спіймати, як ї першого разу, ї тоді вам уже не допоможе ніяке заступництво. До того ж ви не підготовлені до такої подорожі. Ваша жертва буде даремна. Відважитись на таку подорож має право тільки людина, народжена в цій мертвій пустелі, — який-небудь якут, як ваш Ні-кола… Справді, чому б вам не спорядити його? Він прекрасно справиться з завданням. І незабаром на наші голови полетять розривні снаряди. І ми «помремо, як герої», — сказала вона з гіркою іронією.
— Наші війська будуть попереджені, і, може, нам пощастить уникнути цієї почесної смерті. Мабуть, обложений містер Бейлі здасться, коли переконається, що боротьба безнадійна, — постарався я зм’якшити похмурі перспективи. — Ваша пропозиція непогана. Я готовий іти на риск, але ви праві: Нікола краще справиться з цим завданням.
— А Нікола погодиться?
— Нікола! Ви не знаєте його. Це золота людина. Він стільки разів дивився смерті в очі, що наш проект анітрохи не злякає і не здивує його.
У мене стало легше на душі. Нора теж повеселішала. Коло безвихідності немов розімкнулося. Тепер у нас був певний план. Ми всіляко обмірковували його, і це відвертало Нору од похмурих думок.
Зустрівшись з Ніколою у нашій кімнаті, я підкликав його і тихо шепнув:
— Ніколо, я знайшов місце, звідки можна тікати. Чи можеш ти пробратися у Верхоянськ? Я дам тобі теплу одежу, револьвер і мішок з сухарями і в’яленим м’ясом.
— А ти? — запитав тихо Нікола.
— Нам не можна вдвох. Нас можуть спіймати. Але якщо не дійдеш ти, тоді вирушу я. А втім, якщо ти не хочеш іти сам…
— Навісо не хоцес? Мені тут скуцно. А навісо у Верхоянськ?
— Ти передаси лист. Підеш?
— Авжеж, — відповів Нікола.
— Але тільки ти подумай гарненько, Ніколо, я не примушую тебе. Адже коли тебе спіймають, то цього разу ти не відбудешся так легко. Тебе можуть убити.
— Ведмідь б’є і соловік б’є, — формулював Нікола свій фаталізм. — А коли йти, сарас?
— Ні, почекаємо трохи. Треба все обдумати і приготувати. До того ж скоро почне виглядати сонце. Зима кінчається.
— Не треба сонця. Я все бачу. Сильно хосю зараз.
Насилу мені вдалося відговорити Ніколу од негайної подорожі. Ми почали готувати Ніколу до втечі. Теплу доху і чоботи я вирішив віддати свої. Нікола міг «украсти» їх у мене. Револьвер мені вдалося дістати в Нори. Залишалося припасти харчі. Це було найважче. Доводилося під час обіду непомітно класти в кишеню шматочки хліба і сухарів. Нікола теж економив, але я не дозволяв йому зменшувати свої порції: він повинен був набиратися сил.
І Нора відкладала запаси. У неї раптом з’явився «вовчий апетит». Незабаром сумка, що зберігалася під моєю подушкою, була вже добре наповненою. Ще кілька днів, і Нікола міг вирушити в дорогу.
Треба було, однак, потурбуватися і про те, щоб на мене не впала підозра. Якщо Нікола не добереться до Верхоянська і загине, то вирушу я. Мені треба було берегти себе на цей випадок.
XIV. «ЖАРТИКИ» МІСТЕРА КЛИМЕНКА»За моєю порадою Нікола за кілька днів до втечі почав говорити в колі товаришів по роботі, що йому дуже набридло в підземному містечку і що він вирішив тікати.
— Товариш Клименко нічого не знає. Коли б він знав, мені перепало б від нього, — говорив Нікола.
Всі відраджували Ніколу, лякали страшною карою, але Нікола стояв на своєму: звір б’є, людина б’є — все одно. Він не може більше.
Була небезпека, що хтось із тих, що знали таємницю Ніколи, повідомить Бейлі про майбутню втечу. Але на цей риск довелося йти. На всяк випадок Нікола наводив на неправильний слід. Він говорив, що хоче повторити свою першу спробу: тікати з вивідної труби. Коли б Бейлі і сказали про
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв», після закриття браузера.