Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Може, вам треба допомогти?
Петро Андрійович скосив хитре око на хлопців. Ось як воно виходить: так не допросишся, а почули про комсомол — будь ласка!..
— Пришкільна ділянка бур'янами заросла. Організуйте прополювання.
— Завтра зробимо, — пообіцяв Пилип твердо, — дітлахів наженемо й самі… — осікся: чи личить майбутньому комсомольцеві разом з малечею полоти бур'яни?
— Самі також, — зрозумів його вагання директор.
— Звичайно!
Поки Пилип домовлявся з директором про роботу на ділянці, Андрій зазирнув у стайню, де колись стояв Сірко. Добрячий був кінь, де він зараз?
Року ще не минуло, як Андрій повернувся в Острожани. Тоді, після бою з бандерівцями, старий Демчук вивів розвідників через болота кілометрів за двадцять від Острожан. Сам із синами подався на одному йому відомий хутір розшукувати дружину, а Андрій лишився з розвідниками.
Наступної ночі перейшли лінію фронту. Бутурлак пригрів Андрія, як брата, розвідники екіпірували його, зарахували до складу свого підрозділу, та, коли фронт рушив уперед і Острожани були звільнені, лейтенант сам доставив його в село.
«Треба вчитися!» — такий був його аргумент, і хлопець не міг не погодитися з цим. То більше, що в будинку Северина Романовича Жмудя, який утік з гітлерівцями, було відкрито семирічку, й демобілізований політрук Петро Андрійович Ротач почав директорувати в ній.
У стайні стояв тепер непоказний рябий кінь, та на ньому трималося все шкільне господарство: завозили дрова, орали жмудівський город, який називався тепер пришкільною ділянкою, їздили до райцентру по будматеріали для ремонту приміщення та навчальні посібники.
— Петре Андрійовичу, — спитав Андрій, — а можна буде в п'ятницю до містечка з'їздити?
Директор зиркнув запитально.
— Для чого?
Андрій витягнув з кишені сірого конверта — не солдатського трикутника, а справжнього конверта та ще й з маркою в куточку. Помахав гордовито.
— Одержав від лейтенанта Бутурлака. Він був поранений, лежав у шпиталі, а зараз виписується й хоче місяць пожити в нас. Пише, що мріє порибалити, й взагалі сподобалося йому тут.
Директор, який чував про минулорічні події, не втримався від іронії:
— Сподобалося, кажеш? Ледь голови на плечах вберегли — що ж тут може сподобатись?
— Не про те він… — спробував пояснити Андрій. — Природа…
— Ну, якщо природа, то давай. Не заперечую.
— Ми з Пилипом разом. — Андрій чомусь посоромився сказати, що збирається запросити й Вірку. Та, може, вона ще й не поїде…
— Зайдете до райвно, — поставив умову директор, — крейду одержите.
— Звичайно, зайдемо, — зрадів Андрій.
З часу тої розмови минуло вже три дні, хлопці, як і обіцяли Петру Андрійовичу, організували роботу на пришкільній ділянці, пропололи грядки, закінчували розпушувати землю на кукурудзяній плантації, коли прибіг Сергійко з повідомленням про вбивство «яструбка». І тепер, стоячи біля сільради, Андрій думав, що, певно, не слід брати завтра з собою до райцентру Віру. Якщо бандери почали вештатися навколо села — небезпечно, всі ж знають про участь його і Пилипа в рятуванні радянських розвідників. Кому-кому, а бандерам рік тому вони добряче дошкулили, ось і можуть тепер помститися…
Чесно кажучи, при думці про це Андрієві стало лячно, уявив собі довгу дорогу через ліс — вистрілити можна з-за кожного куща, з-за кожного дерева. Але краще б умер, а не признався в своїх сумнівах — він, нагороджений бойовою медаллю!
Відкликав Пилипа, запитав прямо:
— Як гадаєш, братимемо Вірку?
— Завтра до райцентру? А чого ні?
— Та бандери ж з'явилися…
— Наче їх раніше не було!
— До Острожан не доходили.
— А може, це якийсь один дурний? Випадково натрапив на Шелюка і…
— Чув, твій же батько казав: двоє!
— Якщо батько казали, то це вже точно! — ствердив Пилип. — Вони по слідах визначають.
— А-а, біс з ними, — рішився нарешті Андрій, — візьмемо. Пообіцяли, то негоже від слова відступатися.
Тепер засумнівався Пилип:
— Але ж вона така… Верещить з будь-якої зачіпеньки.
— Думай, що кажеш! Комсомолка вона! І мусить нічого не боятися!
Пилип кивнув, проте не дуже поділяючи Андрієву впевненість: дівка все ж залишається дівкою, який би документ не мала.
— Риболовля, звичайно, діло гарне й приємне, — говорив райвійськком, та дивився осудливо, даючи зрозуміти, що на словах він вітає ідею лейтенанта відпочити біля Щедрого озера, насправді ж ставиться до цього негативно. — А ви чули про наші, так би мовити, специфічні умови? — нахилився низько над столом, примружився й дивився на Бутурлака знизу вгору, що, певно, також мусило підкреслювати його іронічність.
— Ви маєте на увазі бандерівців? — запитав Бутурлак спокійно.
— Тут, знаєте, й досі стріляють.
— Невже? — удав здивування Бутурлак. — Але там, де був я, стріляли, мабуть, частіше.
— Не жартуйте. То був фронт, і ви були серед своїх.
— Не завжди.
— Так, я знаю, що вам доводилося бувати у ворожому тилу, але ж війна для вас уже закінчилася, а тут все може бути.
— Товаришу майор, — вирішив покласти край цій розмові Бутурлак, — вам відомо, як я познайомився зі Щедрим озером? Ми вчотирьох пробивалися тутешніми лісами після розвідувальної операції і на березі озера вперше зіткнулися з бандерівцями. Знайомство не дуже приємне, але ж, гадаю, ще неприємніше для них.
— Вас було четверо, і ви були озброєні.
— Нас було більше, — уточнив Бутурлак, — на наш бік стали троє симпатичних місцевих хлопчаків — до речі, вони також були озброєні.
Обличчя військкома розплилося в доброзичливій усмішці.
— Це не про острожанського Андрія Шамрая йдеться? — запитав.
— Про нього самого.
— Ну, тоді я й про вас начувся!
— Пусте… — Бутурлакові не хотілося спрямовувати розмову в це
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук», після закриття браузера.