Читати книгу - "Сам в океані, Ален Бомбар"

class="book">Назад я вже нізащо не зможу повернутися. Це мені треба пам'ятати. Якщо я одійду від Канарських островів або помину їх — уся надія на повернення рішуче відпаде. Тоді мій шлях лежатиме тільки через океан. Це щонайменше шість тисяч кілометрів! Звичайно, я сподіваюся, що витримаю і це випробування, але як хвилюватимуться мої близькі і як радітимуть ті, хто передрікав, що я ніколи не досягну Лас-Пальмаса! Щоб переконати їх, треба довести свою правоту. Я сказав, що досягну Гран-Канарії, і тому повинен висадитися на берег саме тут, і край. Я легко міг би пристати до першого-ліпшого острівця. Та мені хотілося довести, що я можу пливти туди, куди захочу. Для потерпілих на морі це має першорядне значення. Вони повинні вірити, що зможуть, як і я, досягти заздалегідь наміченого пункту.

Перша година дня. Мій рятувальний човен, морехідні якості якого всі заперечували, дивує мене дедалі більше. Ранками, об 11-й годині, я випускаю з поплавців трохи повітря, щоб удень балони не розірвало на сонці. А ввечері знову накачую. Жодної краплини води не просочується в човен, і я сплю спокійно. Тільки в перші ночі було дуже важко звикнути. Я часто прокидався і схоплювався на ноги: мені здавалось, що сталася аварія. Але згодом призвичаївся. І потім, якщо човен не перевертається вдень, то чого йому перевертатися вночі?

Сидіти за стерном день і ніч неможливо. Одного разу я помітив, що при сприятливому вітрі човен навіть з незакріпленим стерном не збивається з курсу. Після цього я став цілком покладатися на пасати і віддалік од берегів міг спати спокійно. Але що буде, коли доведеться приставати до берега? Адже мій човен не міг рухатися проти вітру!

Середа, 3 вересня. Сили небесні, що воно за напасть? Цілу ніч я вдивлявся в темряву, намагаючись помітити вогні маяка Лас-Пальмаса, та за туманом нічого не видно, я вже давно повинен бути в порту. Що ж робити? Може, зупинитись і почекати, поки туман розсіється? Чи, навпаки, продовжувати свій шлях на південь?

12-та година дня. Нарешті праворуч від мене пролітає літак. Він ще не встиг набрати висоту, отже, земля там, недалеко, і я допливу до неї!

3-тя година пополудні. Ну, тепер кінець, мені вже ніколи не допливти до цієї землі. А я думав, що літак злетів з північної частини острова. Тільки тепер, коли завіса туману розірвалась і стало видно узбережжя, я пересвідчився, що проплив уздовж острова сорок кілометрів і що до берега, куди б я міг пристати, лишилося ще кілометрів десять. Дме північний вітер. Сильна течія навально несе «Єретик» на південь. Навіть коли б я був за три милі від берега — все одно нізащо не зміг би підпливти до нього.

6-та година. А може?… Може, мені пощастить. Зустрічна течія почала уповільнювати мій дрейф. Південне узбережжя острова, що виходить просто в безкраї простори Атлантики, залишається все ще ліворуч од мене. Може, й пощастить!..

Я мав усі підстави сподіватися на краще, коли писав ці рядки. На 20-ту годину «Єретик» був метрів за сто від берега. Але раптом мені стало так страшно, що я хотів уже кинути «Єретик» і вплав дістатися до землі. Поблизу берега треба було стерегтися підводних скель, щоб не порвати дно човна. Рибалки помітили мене. Цілий натовп зібрався на березі. Люди жестами показували, де я міг би причалити до піщаного берега, пройшовши між двома гострими скелями, що виступали з води. І ось я на березі. Вперше гумовий надувний човен показав, що він може протягом 9 годин пливти майже проти вітру. Але мені було так страшно, що минуло чимало часу, перш ніж я зміг підвестися й рушити до найближчого населеного пункту. Та все ж я досяг острова, до якого хотів пристати.

Я довів, що на «Єретику» можна пливти по океану і притому швидко. Відстань від Касабланки до Канарських островів човен пройшов за 11 днів — я був у дорозі з 24 серпня до 3 вересня — і цей час вважаю рекордним. Справді, щоб подолати таку відстань, Жербо потрібно було 14 днів, Ле Тумелену — 12, а Енн Девідсону13 — 29 днів!

«Як плив «Єретик»?» спитаєте ви. Зрозуміла річ, я прокладав свій курс з допомогою навігаційних приладів, хоча, визнаю, робив це вперше в житті.

«Але якщо ви вирішили перепливти Атлантичний океан, то яке значення мала для вас зупинка на островах? — можуть спитати мене. — Адже можна було одразу минути їх і вирушити у велике плавання».

Звичайно, це правильно, однак з трьох міркувань я не наважився одразу вирушити в таку далеку подорож. Насамперед я турбувався за своїх близьких, які думали, що моя експедиція триватиме лише п'ятнадцять днів. По-друге, я морально не був підготовлений до цього: якби на першому етапі подорожі мені не вдалося допливти до заздалегідь наміченого берега, я вважав би, що це лиха ознака. Нарешті, якби через п'ятнадцять днів ніхто не одержав од мене звістки, зчинився б шум серед громадськості, організували б розшуки, а це означало б кінець експерименту, незалежно від того, чи знайшли б мене, чи не знайшли. Адже навіть коли б я щасливо доплив до Антільських островів за сімдесят чи вісімдесят днів після виходу з Касабланки, ніхто б не повірив, що я зробив це з власного бажання.

Після одинадцяти днів, проведених в океані, я знову стояв на землі. Маленьке село Кастільйо-дель-Ромераль, розташоване на десять миль південніше Лас-Пальмаса, зустріло мене з королівськими почестями. Побачивши «Єретика», місцеві жителі збіглися звідусіль, переконані, що я справді зазнав корабельної аварії, і коли я наблизився до пляжу, мене зустріла справжня генеральна асамблея з гостинних жителів у барвистому одязі.

Береги острова Гран-Канарія скелясті. Мені вдалося пристати до невеличкого піщаного пляжу. Праворуч і ліворуч стирчали з води скелі вулканічного походження, дуже небезпечні для мого гумового поплавця. Але тут «Єретику» і маленькому триколірному прапорцю Франції, який я підняв, були виявлені всілякі почесті. Двадцять кремезних канарців