Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Поздоровляю ва­шу яс­но­вельможність пе­редніше за все з тим днем, що сьогодні, з іме­ни­на­ми і з но­вим па­ла­цом! - гук­нув Лащ до Єремії.

- Спасибі, спа­сибі! - обізвав­ся якось зне­хо­тя Єремія.

- Хоч на моїй по­ти­лиці ле­жить те­пер двісті дев'ятнад­ця­та баніція з Польщі, але я пе­редніше за­ду­мав по­бу­ва­ти в яс­но­вельмож­но­го кня­зя, ви­пи­ти доб­рий пу­гар ви­на, а потім вже хоч і у виг­нан­ня! Піду вже потім з гос­тей та прос­то ку­дись в світи, - го­во­рив Лащ.

- Завіщо ж на па­на Ла­ща спа­ла ота двісті дев'ятнад­ця­та се­натська баніція? Я тим ча­сом чув тільки про двісті вісімнад­цять, - спи­тав Єремія.

- Нізавіщо. Аж лю­дям со­ром роз­ка­зу­ва­ти: йшов я оце з військом че­рез се­ло Лю­бо­мирсько­го. Прий­шли в се­ло вночі. Сту­каємо в па­лац Лю­бо­мирсько­го - нас не пус­ка­ють. Сту­каю я в двері до од­но­го му­жи­ка - не од­чи­няє. Я ви­ла­мав двері, ус­ко­чив у ха­ту та зоз­ла вирізав усю сім'ю, по­ви­ки­дав надвір, а сам вгніздив­ся в хаті та й пе­ре­но­чу­вав. Лю­бо­мирський здурів та бух на ме­не по­зов у се­нат за те, що я вирізав йо­го робітників, йо­го бид­ло. От тобі й баніція го­то­ва! Ве­ли­ка ця­ця - хлопська сім'я. Швид­ко бу­дуть да­ва­ти шлях­ти­чам баніцію й за те, що во­ни вирізу­ють хлопські ку­ри та по­ро­ся­та. Ха, ха, ха! - за­ре­го­тав­ся Лащ і блис­нув здо­ро­ви­ми біли­ми зу­ба­ми. Гри­зельді й Вар­варі зда­ло­ся, що за­ре­го­тав­ся віл або кінь, ви­пад­ком влізши в світли­цю.

- Ну! ти, па­не, та­ки по­га­но ро­биш, що ви­ти­наєш у панів робітницький люд. І я не по­дя­ку­вав би тобі, як­би ти оце вирізав у ме­не в дворі півсотні волів, ко­ней або хлопів, - ска­зав з до­са­дою прак­тич­ний князь.

- От тобі й на! А знаєте, яс­но­вельмож­ний, що ва­ша ми­лость по­винні бу­ти мені вдяч­ним, ко­ли от­тут стоїть оцей пиш­ний па­лац! - ска­зав Лащ. - Я на цій самій горі по­са­див на палі аж три де­сят­ки ко­заків! їй же бо­гу, по­са­див. От­там у то­му кут­ку од Су­ли натк­нув на палі п'ять, а тут, де те­пе­реч­ки оцей поріг, при­па­де з де­сять паль з наст­ром­ле­ни­ми ко­за­ка­ми, - ска­зав чванько­ви­то Лащ.

Потоцький зир­нув на нього згор­да ка­ла­мут­ни­ми очи­ма й про­мо­вив: - Ти, па­не, за­гар­буєш собі цю честь од ко­гось іншо­го…

- Ні не гар­баю! А хто вирізав ук­раїнські се­ла ко­ло Ли­сян­ки, як бу­ло повс­тан­ня Пав­лю­ка? Самійло Лащ. А хто вирізав у пень се­ла ко­ло Ста­риці? Самійло Лащ. Чи прав­ду я ка­жу? Га?

- Усе Лащ та Лащ, а дру­гим нічо­го не при­па­дає, - гор­до­ви­то обізвав­ся Єремія. - Усе Лащ на всю Польщу й Ук­раїну. За ці славні вчин­ки не­хай пан вип'є оцей ку­бок вен­герсько­го, - ска­зав Єремія й ви­лив у Лащів ку­бок цілу пляш­ку ви­на.

Лащ до­пав­ся до куб­ка й дуд­лив ви­но, не­на­че віл во­ду. Довгі ву­са влізли в ку­бок і пла­ва­ли по вині, не­на­че кач­ки на став­ку. Лащ ви­пив ку­бок до дна й стук­нув ним об стіл. З мок­рих вусів тек­ли патьоки по гру­дях, по кун­туші. Він взяв край по­ли кун­ту­ша й втер ву­си.

- Вигинули наші во­ро­ги до но­ги! а ми на їх кістках те­пер мед-пи­во по­пи­ваємо! Не­хай жи­ве князь ЄреміяІ Не­хай жи­ве слав­ний Лащ! - гук­нув сам на свою сла­ву Лащ.

- Ну ти вже й геть-то роз­ла­щив­ся, - обізвав­ся гетьман Ко­нец­польський. - Як­би не зас­ту­пи­лись за те­бе По­тоцький та я, то те­бе б і справді дав­но ви­пер­ли з Польщі й Ук­раїни; вже б дав­но й дух твій не смердів ту­теч­ки.

- От і ви­пер­ли б! Так то й ви­пер­ти Самійла Ла­ща, ко­ли він де доб­ре вче­питься па­зу­ря­ми. Ще не швид­ко Лащ піде в Мол­дав­щи­ну. А ко­ли вже піде, то за­воює її та й ся­де на прес­толі гос­по­дарів. От що! - ска­зав чванько­ви­то Лащ.

- А яс­но­вельмож­ний пан гос­по­дар оце по­га­но ро­бить, що не п'є з на­ми по куб­кові, - обізвав­ся з-за сто­ла гетьман По­тоцький. - Би­ти ко­заків, різа­ти ук­раїнських хлопів та пи­ти ви­но - це най­більша на­ша спра­ва, це на­ше щас­тя.

- Бити ко­заків я ла­ден, а пи­ти не­ла­ден, - ска­зав тве­ре­зий Єремія.

- Погано, яс­но­вельмож­ний кня­зю, по­га­но! Од­но по­вин­но бу­ти до­ко­неш­не при дру­го­му, - заг­римів Лащ вже п'яним хрип­ким го­ло­сом. - Шаб­ля й ви­но - ото діло шля­хетське.

- Шабля, ви­но та ще й жіноцт­во! - до­дав гетьман По­тоцький, кот­рий ду­же лю­бив і ви­но і гар­них па­ня­нок.

Довго ще гості сиділи за сто­ла­ми, усе обіда­ли та пи­ли. Гри­зельда, Вар­ва­ра й інші кня­гині та шлях­тян­ки нітрош­ки не це­ре­мо­ни­лись, що во­ни гос­тю­ють, не­на­че в шин­ку, се­ред гру­бої й п'яної шлях­ти: во­ни звик­ли до цього. Гультяй­ст­во й п'янство бу­ли зви­чай­ним з'яви­щем в Польщі. Делікатніші й ідейні на вда­чу панії то­го ча­су хо­ва­лись в мо­нас­ти­рях і од­да­ва­ли се­бе на служ­бу бо­гові.

Другого дня ще над'їжджа­ли гості з Польщі та Лит­ви. Цілий день бу­ло чу­ти, як на баш­тах тру­би­ли в тру­би виг­ля­дачі, як на бал­коні гра­ли му­зи­ки на­зустріч маг­на­там та па­нам. При­бу­ли князі Во­ро­нецькі, Зба­ражські, приїхав Лю­бо­мирський та інші. Цілий день слу­ги нас­та­ча­ли наїдків та на­питків. Пот­рав не прий­ма­ли з столів. Аж третього дня в здо­ровій залі на­горі па­ни роз­по­ча­ли танці. Гри­зельда й Вар­ва­ра За­мой­ська вий­шли до за­ли, приб­рані в шов­кові сукні та в чер­воні че­ре­вич­ки з зо­ло­ти­ми підківка­ми. Інші кня­гині та шлях­тян­ки бу­ли вбрані в ста­росвітські польські кун­туші. Ок­са­мит, шовк, зо­ло­то й срібло й брильянти засліплю­ва­ли очі. В той час па­ни й пані тра­ти­ли ска­жені гроші на до­рогі убо­ри. На шлях­ти­чах бряж­ча­ли важкі зо­лоті лан­цю­ги на ши­ях. Князь Єремія уб­рав­ся в до­ро­гий кун­туш. Комір і бе­ре­ги обох піл на пер­сах бу­ли об­си­пані брильянта­ми та пер­ла­ми. Чер­воні сап'янці з зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми бу­ли об­шиті на колінах зо­ло­том та об­ни­зані пер­ла­ми.

- Грайте му­зи­ки ма­зу­ра! - зак­ри­чав Єремія. - По­тан­цюємо на крові ко­заків та хлопів.

- Гуляй, ду­ше! Схиз­ма­ти­ки по­биті й не вста­нуть більше! Вдар­мо підківка­ми кра­ков'яка на тім місці, де кор­чи­лись на па­лях ко­за­ки! - кри­чав навіже­ний По­тоцький і, вхо­пив­ши за ру­ку Гри­зельду, пішов по залі ви­би­ва­ти кра­ков'яка.

- Гуляй, шлях­та, на ко­зацьких кістках! - гук­нув Лащ і собі пішов у та­нець, але він був та­кий п'яний, що за­то­чу­вав­ся й тро­хи не зва­лив­ся до­до­лу.

Музики гра­ли. Па­ничі, па­ни й панії тан­цю­ва­ли ма­зу­ра, аж поміст двигтів під важ­ки­ми но­га­ми. Зо­лоті підко­ви ми­готіли блис­кав­кою. Пер­ли й брильянти на уб­ранні бли­ща­ли й лисніли, не­на­че ро­са на сонці. Вар­ва­ра За­мой­ська бу­ла най­кра­ща за усіх па­ня­нок. Во­на вда­ла­ся в князів Ост­рожських, бо її ма­ти бу­ла Ост­рожська. Чорні тонкі бро­ви бу­ли ніби