Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Ну, хва­лить бо­га, що в кня­зя є ви­но! - гук­нув По­тоцький, зир­нув­ши на сто­ли, зас­тав­лені бут­ля­ми з горілкою та ви­на­ми. - Я знав, що Ба­хус не твій бог, і бо­яв­ся, щоб ти ча­сом не за­був­ся про ви­на, бо Ба­хус мій улюб­ле­ний бо­жок, ска­за­ти по щирій правді.

Єремія на­лив през­до­ро­вий срібний ку­бок вен­герсько­го ви­на й по­дав По­тоцько­му. Ста­рий ви­хи­лив на­хильці увесь ку­бок, в кот­рий вла­зи­ло більше як півпляш­ки ви­на. Він гек­нув, як му­жик, що пе­ре­ру­бав ко­лод­ку со­ки­рою, втер ок­са­ми­то­вим ру­ка­вом за­мо­чені ву­са, схожі на дві жменьки ко­но­пель, і ки­нув­ся на хо­лод­не м'ясо, на ков­ба­си, не­на­че вовк на яг­ня. Щось жи­во­тин­не, вов­че бу­ло в йо­го хи­жо­му ви­ду, в хи­жих очах, в са­мо­му апе­титі, як він ки­нув­ся упліта­ти ба­ра­ни­ну та ди­чи­ну.

- Ну, кня­зю! до­бу­ли ми сла­ви в Лу­бен­щині, взя­ли ми пе­ре­ва­гу над Гу­нею, над Ост­ря­ни­цею. А те­пер во­ни про­па­ли без сліду, і ми на їх зем­лях, об­ли­тих їх та­ки кров'ю, п'ємо вен­герське та бен­ке­туємо. Віват, кня­же! Не­хай па­ну­ють маг­на­ти та яс­на шлях­та!

- Віват Польщі! Не­хай ги­нуть ко­за­ки та хло­пи! - крик­нув Єремія різким го­ло­сом, не­на­че во­рон кряк­нув за вікном.

Знов зат­ру­би­ли виг­ля­дачі на баш­тах. Му­зи­ки вда­ри­ли мар­шу. Єремія пос­та­вив свій ку­бок, в кот­рий він тільки вмо­чив гу­би, і побіг на ґанок. За ним вий­шла і Гри­зельда. У двір в'їжджа­ла ціла вал­ка ка­рет: то при­бу­ла Гри­зельди­на рідня з Во­лині: князі Ост­рожські за Зба­ражські. З ни­ми приїха­ла й її мен­ша сест­ра Вар­ва­ра За­мой­ська, а слідком за ни­ми при­ко­ти­ла ка­ре­та мо­ло­до­го Олек­санд­ра Ко­нец­польсько­го, гетьмансько­го си­на. Він вже дав­но за­ли­цяв­ся до мо­ло­дої За­мой­ської й приг­нав­ся за нею че­рез сте­пи аж до Лу­бен.

Гризельда ра­до привіта­ла сест­ру й по­ве­ла її в свої по­кої. Кня­жа­та Ост­рожські посіда­ли за сто­ли. Але знов нес­подіва­но вда­рив ор­кестр на бал­коні, а на баш­тах зат­ру­би­ли в тру­би. Єремія вибіг на ґанок. До ґанку наб­ли­жа­лась ка­ре­та, зап­ря­же­на впрос­тяж. З ка­ре­ти вий­шов Адам Ка­за­новський, ко­ролів улюб­ле­нок. Ко­роль на­да­ру­вав йо­му маєтності в Чернігівщині, але він ще до­бу­вав­ся за­хо­пи­ти землі й у Лу­бен­щині. Ка­за­новський з ро­ду італіянця Ка­за­но­ви, був ще не ста­рий на літа, чор­ня­вий та гар­ний, з чи­ма­лою чор­ною бо­ро­дою та з ви­со­ки­ми чор­ни­ми, ніби на­мальова­ни­ми бро­ва­ми. Він ски­нув шап­ку і привітав­ся до Єремії. Уб­ра­ний в чор­ний жу­пан та в виш­не­вий кун­туш, з чор­ним во­лос­сям, за­че­са­ним на­зад на тім'я без проділля, Адам Ка­за­новський був схо­жий на київсько­го архіманд­ри­та або на про­то­по­па. Делікатні ма­не­ри, ти­хий лас­ка­вий го­лос ви­яв­ля­ли в йо­му спаніло­го чу­жо­зем­ця, лю­ди­ну просвітнішу й делікатнішу за польських панів.

Казановський лас­ка­во поз­до­ро­вив Єремію з но­вим жит­лом та з іме­ни­на­ми. Єремія привітав­ся до йо­го тро­хи на­ду­то й не­охо­че: в їх обох вже дав­но був не­до­мисл за Ром­ни. Ко­роль Вла­дис­лав по­да­ру­вав Ром­ни Ка­за­новсько­му, а Єремія вва­жав на ро­менську маєтність як на свою батьківщи­ну й дідиз­ну, якось тро­хи не­яс­но зат­верд­же­ну ко­ро­лем вку­то з Лу­бен­щи­ною за ро­дом Виш­не­вецьких. Єремія не­лас­ка­ва привітав­ся до Ка­за­новсько­го. Ка­за­новський це примітив.

- Приїхав до ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю, поз­до­ро­ви­ти яс­но­вельможність ва­шу з іме­ни­на­ми і привіта­ти як сво­го сусіда: хо­чу жи­ти з ва­шою яс­но­вельможністю в згоді, як сусід, - ска­зав Ка­за­новський.

- Коли ва­ша ми­лость приїха­ли до ме­не, то будьте моїм ша­нов­ним гос­тем. Я не маю на думці зма­га­тись з па­ном. Вступіть до моєї гос­по­ди і їжте мою хліб-сіль, - прип­ро­шу­вав Єремія.

- Спасибі, кня­зю, за привітність, - ска­зав Ка­за­новський і ти­хою плав­кою хо­дою всту­пив у світлиці й пок­ло­нив­ся гос­тям та­ким пок­ло­ном, як архієреї кла­ня­ються в церкві до па­рафіян.

- Ну, кня­зю Яре­мо! поп­ра­цю­ва­ли ми в твоїй Лу­бен­щині ко­ло ко­заків, а от те­пер од­по­чи­ваємо в твоєму па­лаці. Чи ти, кня­зю, знаєш, що на цьому са­мо­му місці, де те­пер стоїть твій па­лац, я по­са­див на палі два де­сят­ки ко­заків, - гу­нув чванько­ви­то По­тоцький. - Їй же бо­гу по­са­див! Отам в то­му кут­ку па­ла­цу кор­чи­лось на па­лях три ко­за­ки, а там ко­ло тво­го по­ро­га стриміло п'ять паль з бид­лом; та й тут, де сто­ять твої сто­ли те­сові, сто­яв ря­док паль і висіли протк­нуті наскрізь аж до шиї здо­рові ко­зар­лю­ги! Ій-бо­гу прав­ду го­во­рю! - чва­нив­ся По­тоцький.

Йому ма­ло хто йняв віри. Не йняв йо­му віри і сам Єремія, але підхо­дя­чи під чванько­витість гетьма­на, він ска­зав:

- Де ли­лась кров отих ду­шо­губів, отих на­ших во­рогів, там те­пер ллється на­ше ви­но. Віват польно­му гетьма­нові По­тоцько­му!

- Віват, віват! - крик­ну­ли гості ра­зом.

- Віват і кня­зеві Єремії, що до­поміг мені за­ду­ши­ти ту хлопську де­ся­ти­го­ло­ву гідру! - крик­нув По­тоцький.

Тим ча­сом слу­ги по­ча­ли по­да­ва­ти на сто­ли обід. Тільки що гості посіда­ли за сто­ли, знов на баш­тах зат­ру­би­ли в тру­би, знов заг­ра­ли му­зи­ки. Гості виг­ля­ну­ли у вікна. З ка­ре­ти ви­ла­зив ста­рий гетьман Ко­нец­польський, а за ним слідком лізло в дверці якесь здо­ро­ве опу­да­ло та одо­ро­ба­ло, ви­су­нув­ши підго­ле­ну го­ло­ву, не­на­че макітру, на котрій теліпав­ся чуб, не­на­че затк­ну­тий в макітру.

- Самійло Лащ! Самійло Лащ з гетьма­ном Ко­нец­польським! - за­го­моніли гості.

- І при­нес­ла та­ки ли­ха го­ди­на ото­го Ла­ща, ото­го неп­ро­сип­лен­но­го п'яню­гу, - за­ше­потів Єремія до Гри­зельди, - ой не­на­вид­жу отих п'янюг! І та­ра­ба­нить же з со­бою гетьман ото­го сво­го підчих­вос­та.

Єремія аж по­ти­ли­цю чу­хав, але му­сив йти на­зустріч но­вим гос­тям і про­си­ти їх до обіду.

Незабаром увійшов у по­кої Ко­нец­польський, вже літній чо­ловік, але ще кре­мез­ний і жва­вий дід, а за ним всур­га­нив­ся Лащ, не­на­че вітряк зняв­ся в сте­пу й увійшов у по­кої. Здо­ро­вий, пле­чис­тий, куд­ла­тий та пе­ле­ха­тий, з роз­куй­овд­же­ною чуп­ри­ною на підго­леній го­лові, з дов­ги­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, Лащ був схо­жий не на чо­ловіка, а на ста­ро­го ду­ба се­ред сте­пу, роз­би­то­го гро­мом, з об­ла­ма­ни­ми гілка­ми, кру­гом об­ти­ка­но­го товс­ти­ми суч­ка­ми. Зда­ва­лось, ніби та­кий обс­ма­ле­ний кор­ча­ку­ва­тий дуб, навіщось приб­ра­тий в кун­туш та жу­пан, вте­ле­пав­ся в Єреміїні світлиці. Уб­ран­ня на Ла­щеві бу­ло по­тер­те, зас­мальцьова­не, по­за­ма­зу­ва­не, не­на­че Лащ три дні й три ночі ва­ляв­ся в шин­ку, а чет­вер­то­го дня, нев­ми­тий, не­за­че­са­ний і за­мур­за­ний, прос­то ввірвав­ся в по­кої кня­зя Єремії. Куд­латі товсті бро­ви нас­тов­бур­чи­лись. Ви­ряч­ку­ваті сірі, за­литі кров'ю очі не­на­че по­ви­ла­зи­ли з ло­ба на­верх, як у жа­би. Поп­ру­ги під очи­ма, товсті куд­латі ву­си над­да­ва­ли йо­му звіря­чий виг­ляд. Зда­ва­лось, ніби між жи­ви­ми людьми з'явив­ся се­ред дня або упир з товс­ти­ми кри­ва­ви­ми гу­би­ща­ми, або міфічний гультяй і роз­би­ша­ка пан Твар­довський.

- Ну і при­нес­ла та­ки ли­ха го­ди­на оцього п'яню­гу Ла­ща, - за­ше­потів