Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

Але заснути не міг. Власне, я спав, але з широко розплющеними очима і непогашеною свідомістю. Тобто на мене покотилися міражні хвилі видінь, однак чітко усвідомлював, що сам ще у світ видінь не перейшов, а залишаюсь у світі реальному, однак ніби здобувши візійні здатності. І побачив старця, сивого й величавого, що сидів за столом, міцно задумавшись, і в очах його застигла глибока печаль. На плечі накинено шубу, а біле волосся на голові світилося, як купина снігу. За столом, на стільцях із прямими високими спинками, сиділи малі чоловічки, ніби діти, але зі старими обличчями – отаке собі зібрання карликів, але й вони різнорослі, як бувають різнорослі діти у родині. І старший із тих дітей-старців, закутий у залізні риштунки, сказав:

– Очі наші на тебе уповають, ваша вельможносте, бо коли тепер не виб’ємося з московської неволі, то діти наші і внуки западатимуть у неволю все глибше й глибше, а народ наш і справа наша навіки пропадуть, а нас потре пітьма неслави.

Надійшов, ваша вельможносте, урочий час, коли не можемо сумніватися.

– А коли чин програємо? – спитав найменший із дітей-карликів.

– Тоді залишимо по собі пам’ять, що не були рабами й не бажали рабства, а це значить: з нашого попелу вродиться діамант, ціна якого в часі невисказанна.

– А наші маєтки й родини? – пискнув інший старець-хлопчак.

– Родини можемо взяти з собою, – сказав старший малюк. – А маєтки доручимо в охорону Богу. Чому мовчиш, ваша вельможносте?

– Чекаю на вісника, – сказав величавий старець. – Ось-ось прибуде.

– Що має сповістити?

– Від його слова залежить доля наша, – мовив глухо гетьман.

І я побачив, як мчить через ніч самотній вершник, козацький чуб од вітру піднявся, мов гребінь, обличчя мав заляпане багном, очі – палючі й вирячені, а рот напіврозкритий. І він, і кінь його важко хекали, а над головою борсавсь у хмарах золотий місяць, вириваючись із чорного полону, відтак міражно й моторошно осявав землю і розквашену дорогу, яка лискотіла сталевими спалахами, і закутані в чорні опанчі дерева, що танцювали зобабіч танка одноногих істот. І кожне дерево шипіло, як шипить розпечена, щойно викута шабля, коли її для гарту занурюють у воду. Коли ж чорні хмари пожирали місяця, на землю спадала безпросвітня темрява, і все зі світу пропадало: й дорога, й дерева, й вершник із конем, і все живе та й неживе – земля тоді порожніла й ставала купою чорного піску, який сипався з неба, гойдався на поверхні, ніби море, вигинаючи гострі спини хвиль – оце він був попіл, про якого заговорив найбільший із дітей-старців за гетьманським столом. Саме в таку чорну хвилю й прискочив до гетьманського палацу вершник. І назустріч йому виступило кілька тіней, також закутих у залізні риштунки. Вершник сказав їм слово, і сторожа розступилася, а вершник, важко розминаючи ноги, подибав до дверей, біля яких стояла ще одна тінь.

– Гетьман давно тебе чекає, Григорію, – сказала тінь. – Де так забарився?

– Не забарився, – сказав дихавично вершник. – Мчав ніби птах, але й птах не полетить швидше, як може…

На цьому моє видіння обірвалося, і я потрапив у таку ж чорну, непроглядну пітьму, яка була й тоді, коли хмари зжерли із неба місяця, від чого земля стала купою чорного піску, а жменею такого піску зробився в ночі я сам. Піску, в якому нема життя, але він безнастанно пересипається з горішньої рури в долішню і в такий спосіб вимірює час.

– Як же він зветься, той піщаний годинник? – натужно думав я, і це була єдина думка, яка в мені залишалася. – Ага, згадав! Клепсидра! Так, саме клепсидра!.. І клепсидра означає не тільки піщаного, а й водяного годинника…

Вранці Варвара сама принесла мені до ліжка ранішнього з-під корови молока і так вона вчинила вже вдруге, бо раніше це було в обов’язку молоденької служниці. Признаюся, приємніше було отримувати молоко з рук служниці, бо з нею міг пожартувати, що та сприймала як належне, тобто обом нам було весело. І поки пив молоко, сестра стояла чорною статуєю й невідривно на мене зорила; певна річ, її з’їдала цікавість.

– Хотів зі мною поговорити, – сказала рівно, бо я розмови не починав.

– По-моєму, вже поговорили, – мовив я, допивши молоко.

– Ні, - уперто мовила сестра. – Коли йшов спати, сказав: поговоримо завтра.

– А-а! – згадав я, – Хотів спитати. Чому рама дідового портрету вмурована в тиньк.

– Це зробив тато, – відповіла спокійно Варвара. – Боявся, щоб при пустощах діти не звалили його собі на голови. Портрет важкий.

– А звідки знаєш, що важкий? – спитався.

– Бо великий. Наш батечко любив дітей і дуже про них дбав. Звісно, коли доводилося бути вдома.

Варвара була батькова улюблениця і мала підставу так казати.

– То цього портрета, – спитав здивовано, – не можна зі стіни зняти?

– Чому не можна? – спокійно відповіла сестра. – Вставляється у раму згори, як у паз.

На це мовлене цілком безбарвним голосом сповіщення я підскочив, ніби підкинутий пружиною, й миттю був на ногах.

– Але чому не сказала цього раніше? – скрикнув я.

– Не знала, що це тебе цікавить.

– Але ж знала, що шукаю тайника?

– По-перше, – строго прорекла сестра, – не кричи! По-друге, ніякого тайника за портретом нема, там глуха стіна. А по-третє, яка різниця: раніше чи пізніше тобі про те сказала?

Кажуть, що жіноча логіка абсурдна. Але цього разу вона була залізна. І справді, яка різниця, що дізнався я про спосіб зняття портрета сьогодні вранці, а не вночі? Але різниця, очевидячки, була, бо я притьма кинувся до кабінету, а за мною з тацею в руках, на якій стояв порожній череп’яний кухлик, наче тінь моя, подалася й Варвара.

– Простеж, щоб не підглядали слуги, – сказав їй на ходу.

За спиною в мене задеренчав спокійний (уже мене дратував цей спокій) сестрин голос:

– Сам портрета вийняти не зможеш: один має тягти згори, а другий підпихати знизу.

Ось звідки Варварине знаття – вона вже брала участь у вийнятгі портрета.

– То ти вже його виймала? – спитав зчудовано я.

– Не сама, а з Петром, – задеренчав спокійний, ніби з кригою, голос Варвари. – Він вважав, що там зібралося багато куряви, яку треба звідти вимести. Так воно й було.

– І давно це чинили? – спитав я.

– Років із кілька. Але чого стрибаєш, як карась на сковороді?

– Бо вважаю, що там знову зібралося забагато куряви, – іронічно мовив я.

– Кпиш? – спокійно спитала сестра.