Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Оце так новина — ходити взутою по килимах! А прибирати хто все це буде? Добра хазяйка, нічого не скажеш. Ще й черевики їй мої не до шмиги! Чому їх удень не можна взувати? Щоб ніхто не бачив, чи що? Так вони ж імпортні, чеські, з бантиком, тітка Роза дістала через знайому у Райспоживспілці, десь на базі!

— Ваші кімнати в цьому крилі. Пітере, швидше неси валізи. Сара допоможе розпакувати.

— Ні, не варто, — спинила її порив тітка Роза. — Ми самі.

Служниця йде, гордовито труснувши плечима. Усе її коричневе личко говорить: дикуни і жебраки. Я не розумію. Я нічого не розумію. Відбувається щось дуже дивне.

— Віко, я прошу тебе… Доведеться трохи потерпіти, доки призвичаїмось.

— Я ж нічого не кажу.

— Я знаю, люба. Це я так, на майбутнє. Допомогти тобі з речами?

— Ні. Я сама.

Тітка Роза йде до своєї кімнати, а я озираюсь навколо. Кімната величезна, як уся наша колишня квартира. Велике ліжко, стіл, попід стіною шафа — довга, дзеркальна; туалетний столик, крісла, якісь пуфики, рожеві шпалери, полиці для книжок, телевізор… Я прочиняю двері до ванної кімнати й заклякаю. Я такого навіть уявити не могла. Обмацую рожеві кахлини, дзеркальні шафки, величезну ванну…

Іду до кімнати й розпаковую речі. Їх не так багато, бо вивезти не дозволили майже нічого. Улюблені книжки, кілька старих ляльок, дещо з одягу — це все. Книжок найбільше, ціла валіза, а ляльок я відвоювала в тітки Рози. Вони були зі мною завжди, і це було б зрадою — покинути їх напризволяще чи віддати комусь. Чиїсь чужі руки розпатрали б їх, не знаючи, які вони в мене хороші й розумні, як вони потішали мене… Ач, дурня якась, мені вже шістнадцять років, я вже маю атестат і не граюся ляльками. Ну, майже не граюся.

Я розставляю книжки на полиці, всаджую в крісло ляльок і розвішую свої сукні в шафі. Шафа така величезна, мій одяг по-сирітському тулиться попід стінкою.

— Як бідні родичі.

Якось воно само вихопилось. Ось воно, от що мені муляло весь час. Усі вони, хоч і посміхались, як жид на ярмарку, дали нам зрозуміти, що ми — бідні родичі. Але ж це анахронізм. У нас не заведено ділити людей на бідних і багатих… Стоп. У нас. Але ж я — не в нас. Тут усе по-іншому. Тут ми з тіткою Розою — бідні родичі, і та чортова негритоска вже дала нам це зрозуміти. Ось що мала на увазі тітка Роза, коли просила мене потерпіти. Кляті капіталісти! І чого нас із тіткою понесло сюди?

— Віко, за п'ятнадцять хвилин ми маємо спуститися.

То гукає мені тітка Роза. Отже, ми маємо робити все, як нам скажуть. Їсти, коли скажуть, спати, коли скажуть, одягати те, що скажуть. Ні! Я так не хочу. І начхати мені на стару, на тих товстих родичів, що голосять своє «о!», на все на світі. От тільки… тітка Роза просила трохи потерпіти.

— Гаразд. Я потерплю. Але тільки трохи.

Я кажу це лялькам, вони знайомо та співчутливо дивляться на мене. Отак, дівчатка, вскочили ми в халепу.

Святковий обід на честь нашого приїзду просто вразив мене, мабуть, ще й тому, що я так нічого й не з'їла. Це зовсім не те, до чого я звикла. Спочатку вони всі молилися, це ж треба — молилися! Та нехай як знають, мені все одно. От тільки стара помітила, що я не молюсь. Я зустрілася з нею очима, і вона зрозуміла, що я не робитиму цього, хоч на шматки мене ріж. Думаю, це їй не сподобалось.

Усі вони жваво говорять між собою, звертаються до тітки Рози, до мене, та я затято мовчу. Тітка Роза цю кашу заварила — от хай і сьорбає тепер усіх оцих дурнуватих родичів повною ложкою. Тому я потай вибралася з-за столу і дременула до дверей. Хай їм чорт, намахані якісь.

Мені хочеться спати, та я йду до дверей, що ведуть у сад. Уже темненько, тому я просто сідаю на сходах за великою діжкою з якимось деревцем. Коли все це скінчиться?

— Фіоно, любонько, насправді ми повинні радіти, адже родина об'єднується.

То якийсь чоловік говорить жінці — я чую, вони стоять трохи позаду, а мене не бачать, бо я за діжкою.

— Родина? Морісе, не говори дурниць! Ти бачив дівчинку? У неї такі очі, що мороз іде поза шкірою. Така насуплена, не посміхнеться, сидить, мовчить і дивиться затято. Мала комуністка!

— Люба, вона просто дитина. І не забувай, звідки вона приїхала! Усе владнається, я певен. Це ж тільки перший день, дівчинка просто розгубилась. А Роза дуже мила.

— Так, Роза приємна. А от дівчинка… Морісе, я не дозволю Дженні спілкуватися з нею, чуєш? Я забороняю! Хто-зна, чого вона від неї набереться.

— Ти, як завжди, перебільшуєш, але…

Розмова лине кудись далі, бо вони йдуть до кімнати. Я навіть не озвіріла. Власне, я зрозуміла: я не знаю ще, чого хочу, але напевне не хочу, аби мені вказували, що робити. То був довгий день, можете мені повірити.

— Дівчинка має йти до коледжу.

Стара дивиться на мене холодно й осудливо. Ще б пак!

— Але вона вже має середню освіту! Їй треба до університету, — тітка Роза нестямиться. — Я рано віддала її до школи, вона вже отримала атестат.

— Ти не розумієш, Розо. Вона має стати тут своєю, врости в оточення, тому нехай іде до коледжу. Університет — це надто дорого, треба подивитись, чи здатна вона вчитися, нема чого даремно витрачати гроші. А там видно буде. Я тобі раджу, як краще, Розо. Дівчинка мусить відвідувати коледж, інакше вона не освоїться. Нехай спілкується з дітьми, швидше зрозуміє, що до чого. Розо, я розумію, що вам важко, і я намагаюсь полегшити вам життя, як можу. Тому сьогодні поїдемо по крамницях. Того одягу, що ви привезли, носити не можна. А завтра прийде викладач — я найняла для вас, аби ви обидві позбулись акценту. І строк у вас — місяць, юна леді, бо скоро почнуться заняття в коледжі. Машину я тобі придбаю.

— Машину? Але вона не вміє водити!

— Дурня, Розо! Усі вміють водити!

— Але ми — ні. Ми ніколи не мали машини.

— Так, звичайно, — стара на мить замислилась. — Гаразд, це все можна вирішити.

День ми вбиваємо у