Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

Ганічко-душечко, не кашлі,

Штоби ми при тебе не нашлі,

Бо як ми при тебе почуют,

Возьмут ми калапец і чугу.

Дівчина уважно слухала пісні, похиливши голову. Потім звела очі на Зварича і, навіть не кліпнувши, сказала:

— Я лем надворі кашляю, в хижі ніт.

Бризнула сміхом, як дукачами, аж хлопцям мурашки поза плечі пішли, та знялася з місця і понеслась напопереки через сад, через перелаз, до сусіда. Хлопці, як наврочені, вели за нею очима, доки не зникла серед зелені.

— Ех! — покрутив головою Склярський.

— Краща, Василю, як бужанські? — спитав Зварич.

— Краща, не краща, але більше жару має.

— Ей, дурниці вам у голові, — сказав «вуйко». — Богу дякувати, що гарна пора, то й полежати в холодку приємно.

Вивернувся горілиць і підложив руки під голову.

— Кожний вік має своє право, — зачіпав «вуйка» Качур.

Але «вуйко» не обзивався. Лінивими очима водив по безхмарній синяві закарпатського неба і задоволено пикав свою люльку. Другі хлопці і собі пішли за прикладом «вуйка». Недільна тиша залила садок. Тільки час до часу, коли зір спочив на далеких щовбах Бескиду, переривало цю тишу легеньке зітхання…

Не раз по вечірніх вправах, коли товариші розходилися по селі шукати знайомств і вражень, Зварич виходив далеко в поле, щоб бути тільки з самим собою. Сонце потопало вже в кукурудзах, стягаючи останні промені з широких піль. По зораних нивах переливався сумерк усіма красками фіолету. Тільки ген на заході палахкотіли ще кровавим золотом високі шпилі Бескиду. Зварич сідав де-небудь на рові, і всі думки, які за день намоталися довкола серця, розсновував тепер та пускав, як осіннє павутиння. А вони здіймалися вгору і летіли понад осяяні верхи Карпат, у далеке галицьке село…

Що там діється у його рідних Бужанах?! Вештаються десь по ньому москалі, б’ють, рабують, бешкети вчиняють. Стільки про їх звірства по часописах, що тяжко не вірити. За вправами та заняттями ніколи й подумати про це, але вечорами не раз зі Склярським годину-дві пожуряться обидва. Та є речі, які тільки його обходять, бо тільки його торкаються. Про це він з товаришем не говорить, а тільки з власними думками, отут, на полі, сам-один.

Дядьки остали на місці… Уявляє собі тету, як ходить з кута в кут і блідим лицем світить по кімнатах. І за нього дрожить, і за дядька боїться, і Керницькими журиться. Тільки про себе не дбає… А дядько?! Який то для нього удар, отся інвазія московська!? Він, що всіма фібрами душі ненавидів північних ворогів, тепер мусить дивитися на них, на побідників, мусить слухати їхніх наказів і терпіти наругу над усім, що в нього найсвятіше. Дядько — гарячка. Коби хоч не втратив терпцю і не наробив собі лиха. Не повинен цього робити не тільки з огляду на себе і тету, але й з огляду на Керницьких. Він же одинокий мужчина там між ними.

Пані Керницька десь у чорній розпуці. Бойовий фронт відділив її від чоловіка, а той чоловік у руках побитих австрійців. Вона, може, й на нього, на Зварича, лиха, може, й його останнього листа не читала?!.. Яку вона трагедію переживає! Ті, для яких була прихильна, забрали їй чоловіка, а ті, для яких прихильний був чоловік, може, її єдину дочку забрали?!..

Ця остання думка виводила Зварича з рівноваги. Він зривався з місця і йшов, куди очі несли, щоб утекти від тієї думки. Наталка, його Наталка, та кохана дівчина синьоока, мала б стати жертвою війни?!.. Кому ця жертва потрібна!.. Україні?.. Австрії?.. Росії?.. Нехай він згине… Адже ж йде з крісом у руці і буде вбивати ворога! Його жертва може принести користь і свому, і ворогові. Але її?!.. Боже! Хорони її перед злом, що десь чаїться там на кожному кроці.

Зварич таки тікав від тієї думки. Вона, як лісна муха, чіплялася його якийсь час, а потім покидала, давала собі спокій. А тоді верталися його думки, вислані за Карпати, та тепер уже відрадніші, більш веселі.

Дядьки… Вони десь, певно, не сидять у школі, але перенеслися на приходство і разом з Керницькою бороняться проти московської навали. Пані Керницька мусить викликувати в москалів співчуття. Вона ж — жінка москвофіла, арештованого. Тому й Наталці не грозить нічого… Одинока їх журба — отець Керницький, але, може, він, уже на волі і жде тільки на нагоду, щоби вернутися додому… Отак потішивши себе, вертав Зварич заспокоєний на стоянку і клався спати. День, два мав зі своєю журбою спокій, аж доки знов якась вістка не роз’ятрила рани.

Ось нині пополудні заговорили про упадок Стрия. Під впливом цієї вістки чорні думки знов обсіли його, і знову він під вечір знайшовся серед піль. Але знов оконечні міркування принесли йому потіху та привернули спокій. Опинився під самою Горондою і тепер щойно побачив, як далеко нині зайшов. Саме був біля будинку, на якім виднів короткий, але проречистий напис: «Шер, бор, палінка» — себто: «Вино, пиво, горівка».

«Ех, піду вип’ю шкляночку вина, — подумав. — Добре на журбу».

Пустився в сторону коршми і вже скрутив на місток, що біля неї, коли нараз із-за дерева вискочив нечайно стрілець, наставив проти нього кріс і крикнув:

— Стій! Не можна!

Зварич аж відскочив назад — так несподівано вдарив його цей оклик.

— Чому не можна? — запитав здивовано.

— Не можна, бо не можна, — відповів стрілець. — Верніться назад на дорогу!

Вернувся, але на дорозі таки пристанув і почав цікаво розглядати коршму. Чому вона така небезпечна. Десь, певно, холера або тифус!.. Вже хотів завернути додому, коли назустріч йому надійшов знайомий студент із Золочівщини.

— Товаришу, чому то не можна до тієї коршми?

— Як то? Ви не знаєте?!

— Слово даю, не знаю.

— То в вас, у Страбичеві, нічого про це не говорять?

— Може, й говорять, я не чув.

— Дивно… Через Шаріку не можна.

— Що ж то таке «Шаріка»?

Золочівець видивився на Зварича, як на непритомного.

— Що-о-о?! Ви з місяця впали, що не знаєте, що то таке Шаріка?!..

— Ручу вам, що не знаю і ніхто в нас не знає. Золочівець співчуваюче похитав головою.

— Чоловіче! Бути на Закарпаттю і Шаріки не знати — то страшна річ.

Але по хвилі почав підозрівати підступ.

— Слухайте, Зварич: